Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 2"

— Та ні ж бо. Він мені подобається так само, як і будь-хто з чоловіків, яких я знаю, але який же з нього в біса красень!

— А по-моєму, він гарний. Адже ти розумієш моє ставлення до нього?

— Звичайно. Я і сам люблю цього поганця.

— І ти справді не вважаєш, що Старий гарний?

— Ні.— І, помовчавши, спитав — А хто, по-твоєму, гарний?

— Бельмонте, Старий і ти.

— Не будь такою патріоткою, — відказав я. — А от скажи, хто в нас вродлива жінка?

— Гарбо.

— От і ні. Вродлива Джозі. І Марго.

— Так, вони вродливі. А я — ні.

— Ти чудова.

— Давай краще поговоримо про містера Джексона. Мені не подобається, коли ти називаєш його Старим. Це зневажливо.

— А ми з ним завжди попросту, коли разом.

— Бачу, а от я його дуже поважаю. Правда ж, він чудовий?

— Так, але йому не доводиться читати книжок, написаних жінкою, якій він допомагав друкуватись і яка закидала йому, що він заздрісний.

— Сама вона заздрісна й зловмисна. Тобі ні в якому разі не слід було допомагати їй. Дехто такого ніколи не простить.

— Просто прикро, що весь талант пішов на злобу, безглуздя й самовихваляння. Справді, страшенно прикро. І прикро, що ти не здогадувався, яка вона, поки вона не зійшла на пси. А знаєш, що найцікавіше: вона не вміла писати діалогів. То було жахливо. Вона вчилася цього з моїх книжок і використала в своїй книжці. Так вона доти ніколи не писала. Вона не могла простити мені, що навчилася цього в мене, і боялася, що помітять, звідки воно в неї, тож і стала на мене нападати. Смішні то були наскоки. Але, слово честі, вона була-таки чудова, поки не стала честолюбною. Отоді вона б тобі сподобалася.

— Можливо, але навряд, — відказала Мама. — А нам весело, скажи? Без усіх отих людців.

— Ще й як, чорт забирай! Відколи себе пам’ятаю, у мене що не рік, то веселіший.

— І хіба ж не чудовий містер Джексон?

— Так, він чудовий.

— О, як приємно чути, що ти це кажеш. Бідолашний Карл.

— Чому?

— Бо він тут без своєї дружини.

— Справді,— погодився я. — Бідолашний Карл.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Назавтра вранці ми знову вирушили попереду носіїв угору і вниз через пагорби глибокою, зарослою лісом долиною, потім угору і вниз через довгий схил, порослий густою, чіпкою травою, усе вперед, угору і вниз, час від часу перепочиваючи в холодку під деревами і знов крокуючи вперед, угору і вниз, насилу прокладаючи стежку крізь високу траву під пекучим сонцем. Обливаючись потом, ми всі п'ятеро йшли вервечкою: Друпі й М'Кола з важкими рушницями, обвішані торбами, баклагами й фотоапаратами, Старий і я, теж з рушницями, а за нами — мемсаїб, що наслідувала ходу Друпі, в капелюсі набакир, страшенно задоволена прогулянкою і рада, що чоботи не муляють. Нарешті ми добулися до акацієвого гайка над ущелиною, що тягся смутою від гребеня далі схилом до води; тут ми поприставляли рушниці до дерев і прилягли в холодку під їхнім густим шатром. Мама витягла з торби книжки, й поки вона й Старий читали, я пішов ущелиною до струмка, що стікав зі схилу, де знайшов свіжі лев'ячі сліди й чимало проходів, прокладених носорогами в густій траві, що була тут вище людського зросту. Знемагаючи від спеки, я піднявся назад піщаним дном ущелини й, з полегкістю прихилившись спиною до стовбура, почав читати «Севастопольські оповідання» Льва Толстого. То одна з його ранніх книжок, у ній гарно описувався бій, де французи беруть редут, і я замислився про Толстого й про ту велику перевагу, яку дає письменникові воєнний досвід. Війна — одна з найважливіших тем і, звичайно, така, коли найважче писати правдиво, і письменники, котрі не бачили війни, із заздрості до своїх досвідченіших колег, прагнуть применшити важливість теми, виставити її, як щось потворне, ба навіть як плід хворобливої уяви, а тим часом це справді незамінний досвід, якого вони не набули. І тут у мене зринули спогади про Севастопольський бульвар у Парижі, про те, як я їхав додому велосипедом зі Страсбурга в дощ та які слизькі були трамвайні колії, як було їхати по маслянистому слизькому асфальті та бруківці серед вуличного руху; згадав, як ми тоді мало не оселилися на бульварі Тампль, — перед очима постала та квартира, умеблювання, шпалери, — але натомість найняли мансарду в павільйоні на вулиці Нотр-Дам-де-Шан у дворі, де був тартак (і раптові завивання циркулярок, запах тирси, крона каштана над дахом, а на нижньому поверсі — божевільна жінка, як ми цілий рік сиділи без грошей, оповідання одне за одним верталися поштою назад крізь щілину в воротях тартака разом з короткими відмовами, в яких їх ніколи не називали оповіданнями, а тільки анекдотами, нарисами, contes [60] тощо, їх уперто не хотіли брати й ми харчувалися цибулею і пили кагор з водою), і я згадав, які були гарні фонтани на площі Обсерваторії (переливчаста рябизна на бронзових кінських гривах, бронзових торсах і плечах, зеленавих під тоненькими струменями води) та як у Люксембурзькому саду — там, де найкоротша алея до вулиці Суффло, — поставили погруддя Флобера, того, в кого ми вірили, кого любили беззастережно, тепер важкого, камінного, як і личить кумирові. Він не бачив війни, зате бачив революцію і Комуну, а революція — це ще краще, якщо не стаєш фанатиком, бо всі говорять однією мовою. І громадянська війна — найкраща з воєн для письменника, най-довершеніша. Стендаль бачив війну, і Наполеон навчив його писати. Тоді він учив усіх, тільки ж ніхто більше не навчився. Достоєвський став Достоєвським після заслання до Сибіру. Несправедливість виковує письменників, як кується меч. Я питав себе: а от якби Тома Вулфа було заслано до Сибіру або на острів Тортугас, чи з нього вийшов би письменник і чи стало б це для нього достатньою спонукою, щоб він позбувся свого багатослів'я і засвоїв почуття пропорції? Може, так, а може, й ні. Він завжди видавався сумним, як і Карнера. Толстой був невисокого зросту. Джойс середнього, і він довів себе до сліпоти. Я згадав той останній вечір, — я п'яний з Джойсом, і він цитує з Едгара Кіне «Fraîche et rose, comme au jour de bataille» [61]. Ні, я, здається, щось плутаю: коли ми бачились, він продовжував розмову, перервану за три роки перед тим. Приємно було бачити в наш час великого письменника.

Я прагнув тільки