Читати книгу - "Чорна стріла"

Тим часом чоловік, якому він прийшов на допомогу, замість того, щоб тепер допомогти йому, відскочив убік і знову засурмив, на цей раз ще пронизливіше й гучніше. Але наступної миті вороги знову накинулись на нього, і він знову нападав, літав, підстрибував, завдавав ударів ножем, падав на коліно, користуючись то мечем і кинджалом, то ногами й руками, з тією ж непохитною хоробрістю, гарячковою енергією і швидкістю.

Та пронизливий клич сурми нарешті почули. Долинув приглушений снігом тупіт копит і, на щастя Діка, над горлом якого в цю мить вороги вже занесли свої мечі, з лісу з двох боків ринув потік озброєних вершників, закованих в залізо, з опущеними забралами, з списами і з оголеними піднятими мечами. У кожного вершника за спиною сидів лучник або слуга, які один за другим стрибали на землю.

Ті, що нападали, побачивши себе оточеними, мовчки кинули на землю зброю.

— Схопіть цих негідників! — наказав чоловік з сурмою, а коли його наказ був виконаний, він підійшов до Діка і заглянув йому в обличчя.

Дік теж подивився на нього і дуже здивувався, бо чоловік, який виявив таку силу, спритність і енергію, був юнаком, не старшим від нього за віком. Одне плече у нього було вище другого, а обличчя — бліде, виснажене і потворне.[22]

— Сер, — сказав цей юнак, — ви вчасно прийшли мені на допомогу.

— Мілорде, — відповів Дік, догадуючись, що перед ним стоїть знатний вельможа, — ви самі так дивовижно володієте мечем, що, я певен, вам удалося б справитись з ними і без мене. У всякому разі мені, безсумнівно, пощастило, що ваші люди не запізнились.

— Як ви дізнались, хто я? — спитав незнайомець.

— Навіть зараз, мілорде, — відповів Дік, — я не знаю, з ким маю честь розмовляти.

— Невже це так? — запитав юнак. — І все ж ви кинулись, ризикуючи своєю головою, у цю нерівну битву.

— Я побачив, що один чоловік хоробро б'ється проти багатьох, — відповів Дік, — і вважав би за безчестя не допомогти йому.

Підступна усмішка промайнула на губах молодого вельможі, коли він промовив:

— Відважні слова. Але скажіть, за кого ви — за Ланкастера чи за Йорка?

— Мілорде, я не роблю з цього таємниці: я виступаю за Йорка, — відповів Дік.

— Клянусь небом, — вигукнув юнак. — Вам пощастило!

І він звернувся до одного з своїх підлеглих.

— Дайте мені подивитись, — продовжував він тим самим підступним і жорстоким тоном, — дайте мені подивитись на праведний кінець цих хоробрих джентльменів. Повісьте їх!

З нападаючих лишилось тільки п'ять чоловік. Лучники схопили їх за руки, швидко відвели на узлісся, поставили кожного під деревом відповідно до їх росту і накинули їм на шиї зашморги. Потім, тримаючи в руках другий кінець вірьовки, лучники спритно залізли на дерева, і не минуло й хвилини, як п'ять чоловік вже гойдалися в повітрі. Ніхто не промовив і слова.

— А тепер вертайтесь на свої місця! — крикнув потворний ватажок. — І коли я покличу вас удруге, будьте проворнішими.

— Мілорде герцог, — сказав один з його підлеглих, — благаю вас, не залишайтеся тут самі. Візьміть з собою хоч кілька воїнів.

— Голубе, — промовив герцог, — я стримав себе і не вилаяв вас за те, що ви запізнились. А тому не заперечуйте мені. Я вірю своїй руці, незважаючи на те, що я горбатий. Коли я кликав тебе, ти барився, а зараз ти надто поспішаєш з своїми порадами. Але так уже повелося: останній в бою — перший у розмові. Хай краще буде навпаки.

І суворим, але благородним жестом він наказав воїнам їхати.

Піхотинці знов посідали на коней за спинами вершників. Загін повільно вирушив і незабаром зник у лісі.

Зорі вже почали бліднути: на сході займався день. Перші промені сонця освітили обличчя двох юнаків, які ще раз обернулись, щоб поглянути один на одного.

— Ви були свідком моєї помсти, гострої й нещадної, як і мій меч, — сказав герцог. — Але я б не хотів, — клянусь усім християнським світом, — щоб ви вважали мене невдячним. Ви прийшли мені на допомогу з славним мечем і гідною подиву відвагою; якщо ви не відчуваєте огиди до моєї потворності, обніміть мене.

І з цими словами юний ватажок розкрив обійми.

В глибині душі Дік відчував страшенний жах і щось схоже на ненависть до людини, яку врятував; але прохання було висловлено в такій формі, що було б не тільки неввічливо, а навіть жорстоко вагатись або відмовитись, і він поспішив виконати бажання герцога.

— А тепер, мілорде герцог, — сказав Дік, звільняючись від його обіймів, — чи вірна моя догадка? Ви — мілорд герцог Глостерський.

— Я — Річард Глостер, — відповів юнак. — А ви? Як вас звуть?

Дік назвав своє ім'я і подав йому перстень з печаткою лорда Фоксхема, який герцог одразу ж упізнав.

— Ви прийшли сюди раніше домовленого часу, — промовив герцог, — але чи можу я бути незадоволений? Ви схожі на мене: я теж прийшов сюди на дві години раніше і чекав. Це перший похід моєї армії, і я або загину в цьому поході, або завоюю собі славу. Там, у Шорбі залягли мої вороги під командою двох старих, досвідчених вождів — Бреклі й Райзінгема. Вони, очевидно, добре озброєні, але зараз вони затиснуті між морем, гаванню й річкою. У них немає ніякої можливості відступити. Саме тут, на мою думку, і слід завдати їм нищівного удару, і ми нападемо на них безшумно і зненацька.

— Звичайно, я теж так вважаю! — з запалом вигукнув Дік.

— Ви взяли з собою папери лорда Фоксхема? — запитав герцог.

І Дік, пояснивши йому, чому він не має зараз з собою потрібних паперів, насмілився розповісти герцогу про свої власні спостереження щодо сили й розташування ворожих військ.

— Я, мілорде герцог, — додав він, — напав би на ворога негайно, в цю ж хвилину, їх нічні дозори на світанку лягають спати, а вдень ворог не тримає ніякої охорони — хіба що тільки дозори на околиці міста. До того ж нічна варта зараз неозброєна, а решта воїнів сидить за ранковою чаркою вина — якраз слушний час напасти на них.

— Скільки, на вашу думку, у них воїнів? — запитав Глостер.

— Нема й двох тисяч, — відповів