Читати книгу - "Ваш покірний слуга кіт"

Саме тоді надійшов Канґецу-кун. З якoгocь дива у таку спеку на ньому була зимова шапка, ноги запорошені.

— Ач, наш красень завітав. Вибач, що я без тебе взявся обідати, — Мейтей безсоромно перед очима усього товариства ум’яв рештки локшини. Цього разу його манера їсти не була такою вишуканою, як раніше, — він втерся хусткою, перевів подих і легко впорався з двома кошичками локшини.

— Канґецу-кун, ти вже дописав дисертацію? — запитав господар.

— Подавай дисертацію якнайскоріше, панночка Канеда жде не діждеться — підхопив Мейтей.

Канґецу-кун, як звичайно, похмуро всміхнувся:

— Я сам хочу якомога швидше спокутувати вину, написати дисертацію і заспокоїти панночку. Як не є, а тема у мене не з легких, вимагає чимало зусиль.

Він говорив цілком серйозно про те, що іншим і не здавалося серйозним.

— Якщо вона така велика, то ти не зможеш справдити надії Носа. До речі, той Ніс вартий того, щоб до нього підлещуватися, — тоном Канґецу-куна завважив Мейтей. І тільки господар зберігав поважний вигляд.

— Яка тема твоєї дисертації?

— Вплив ультрафіолетових променів на електричні процеси в очному яблуці жаби.

— Своєрідна тема. Я так і сподівався, що Канґецу-сенсей вибере собі щось оригіналъне, як-от очне яблуко жаби. Як ти гaдaєш, Кусямі-кун, чи не варто ще перед закінченням дисертації сповістити Канеді хоча б її тему.

Господар не клюнув на слова Мейтея, а звернувся до Kaнґeцy:

— Невже така річ потребує ретельного дослідження?

— Аякже. Це дуже складна проблема. По-перше, тому що будова кришталика в очному я6луці жаби не проста. Доведеться провести чимало дослідів. Але спершу, гадаю, треба виготовити скляну кульку, а вже згодом переходити до експериментів.

- А хіба скляну кульку не можна дістати у скляра.

- Та де там! — Канґецу-сенсей трохи випростав спину. — Споконвіку коло і пряма лінія — геометричні поняття, в реальному світі немає ідеального кола і прямої лінії, які б відповідали математичному визначенню.

— Як так, то подиш це діло, — докинув Мейтей.

— Так от, передусім я надумав виготовити кулю, яку б можна було використати для досліду. Я досить довго над цим працюю.

— Уже виготовив? — спитав господар так, ніби це легко зробити.

— Чому ж бо ні, - сказав Канґецу-кун, але відразу помітив невелику суперечність у відповіді й додав:- Важка це робота. Поволі шліфую, але бачу — в одному місці радіус завеликий, підточив тут трохи — от лихо! — інший бік випирає. Взявся деінде точити — доточився до того, що куля перестала бути круглою. Я давай вирівнювати — знову в діаметрах безлад. Куля завбільшки з яблуко поступово зменшилася і досягла розмірів полyниці. Але я не здався, і куля стала як горошина. Однак і тепер вона не мала правильної сферичної форми. Я точив з таким запалом… Від першого січня сточив яких шість кульок, — чи то правду кажучи, чи то брешучи, розводився Канґецу-кун.

— Де ти їх обточуєш?

— В університетській лабораторії. Починаю зранку, опівдні трохи відпочиваю і знову точу аж до смерку. Не скажу, що це легка робота.

— Ось чим ти зайнятий: щодня, навіть у неділю ходиш до університету виточувати кульки! Правда?

— Еге, тільки те й роблю, що з ранку до вечора обточую кульки.

— Став я доктором виточуваиня кульок і забрався у… [133] Почувши, який ти наполегливий, навіть Ніс сповниться вдячності. Недавно я заходив у бібліотеку, а як вертався, коло брами випадково натрапив на Робай-куна. Мене вразило, що він і по закінченні університету навідується до бібліотеки, і я сказав: «Ви молодець, і далі вчитеся!». На обличчі сенсея застиг подив і він відповів: «Що ви, я заходив не книжки читати, мала нужда сюди привела». Ми від душі посміялися. У новому виданні «Менцю» [134] я обов’язково хочу написати про твої чесноти й показати, як далеко Робай-кунові до тебе, — як завжди, велемовно прокоментував Мейтей-кун.

Господар споважніло запитав:

— Гаразд, ти щодня точиш кульки, але коли ж ти

думаєш скінчити роботу?

— Якщо в такому темпі, як зараз, то, може, за десять років, — відповів Канґецу-кун. Видно, до життя він ставиться ще безтурботніше, ніж господар.

— Десять років!.. Ти б трохи приспішився.

— Десять років — це швидко, побоююсь, що робота забере двадцять. .

— Який жах! Виходить, доктором не легко стати.

— Мені самому кортить якнайшвидше вас заспокоїти, але ж доводиться кульки точити, без них жодного досліду не поставиш…

Канґецу-кун на мить замовк, а тоді провадив далі:

— Але ви не журіться. Канеда теж добре знає, що я оце обточую кульки. Кілька днів тому я до них заходив і розказав про свої справи, — з переможним виглядом докінчив він.

— А хіба Канеда-сан з родиною місяць тому не поїхав на море в Оісо? — недовірливо запитала господиня, що досі тільки прислухалася до розмови, хоч анічогiciнько не розуміла.

— Дивно. Як же це так? — трохи збентежився Канґецу-кун.

У такі хвилини — як розмова обірветься, хтось розгубиться, опиниться у прикрому становищі, або закуняє — Мейтей-кун незамінний, обов’язково зарятує.

— От чудово, справжня містика: минулого місяця вони поїхали на море в Оісо, а кілька днів тому ти зустрічався з ними в Токіо. Так би мовити, спіритична зустріч. Таке буває в пору палкої закоханості. Здається, це сон, але ж і сни бувають реальніші за дійсність. Ви, господине, цілком справедливо засумнівалися — адже відтоді, як ви повінчалися з Кусямі-куном, не зазнали, що таке любов…

— На якій підставі ви так кажете? Як ви смієте…- господиня перебила Мейтея на півслові.

— А ти знаєш, що таке муки кохання? — прийшов на допомогу господині чоловік.

— Чутки про мої любовні пригоди не живуть довше, ніж сімдесят п’ять днів [135], а тому в вашій пам’яті нічого не залишається… Власне, те, що я не одружився — теж наслідок нещасної любові, - і Мейтей, впевнений у справедливості цих слів, обвів присутніх очима.

— Хо-хо-хо, цікаво, — сказала господиня.

— Знову баки забиваєш, — буркнув господар і відвернувся до вікна.

Тільки Канґецу-кун проказав:

— Я б хотів послухати ваші спогади. Собі для науки, — і, як завжди, глузливо посміхнувся.

— У них теж є чимало містичного. Якби розповісти покійному Коідзумі Якумо-сенсею, на нього ця історія справила б незабутнє враження, але, на превеликий жаль, сенсей спить вічннм сном, і в мене нема охоти вдаватися у спогади. Та коли вже так просите, не буду таїтися. А ви, в свою чергу, вислухайте мене уважно до кінця, — перестеріг Мейтей і нарешті почав розповідати:

— Як собі пригадую, це було… Стривайте, коли ж це