Читати книгу - "Робінзон Крузо"

Я опинився в прегарному, хоч і зовсім темному гроті з сухим і рівним дном, укритим дрібним піском. Ніде не було ніяких ознак цвілі чи вогкості; ніде жодного сліду гидких комах та отруйних змій, Єдина незручність — вузький вхід, та й ця незручність була для мене перевагою, бо надійнішого пристановища було важко знайти. Я був захоплений своїм відкриттям і вирішив, не відкладаючи надалі, перенести сюди всі найдорожчі для мене речі, а передусім — порох та всю запасну зброю, а саме: дві мисливські рушниці (всіх їх було в мене три) і троє з восьми, що були в мене, мушкетів. Таким чином, у моїй фортеці залишилось тільки п’ять мушкетів, що завжди заряджені стояли на «лафетах», мов гармати, коло моєї зовнішньої огорожі; я завжди міг брати їх з собою, рушаючи в похід.

Переносячи до нового приміщення порох і запасну зброю, я заразом відкрив і барильце з підмоченим порохом. Виявилось, що вода протекла всередину всього на три або чотири дюйми; намоклий порох затвердів і зсохся в тверду скорину, всередині якої сухий порох лежав, як зерно горіха в шкаралупі. Отже, я несподівано розбагатів іще фунтів на шістдесят дуже доброго пороху. Це була вельми приємна несподіванка. Для більшої безпеки я переніс цей увесь порох у свій грот і ніколи не зважувався держати в своїй фортеці більше як три фунти пороху на всякий випадок. Туди ж таки я перетяг і весь свій запас свинцю, з якого я робив кулі.

Тепер я здавався собі одним із стародавніх велетнів, що нібито жили в неприступних розколинах скель та печерах. Нехай, казав я собі, хоч п’ятсот дикунів вештаються по острову, шукаючи мене, вони не знайдуть мого пристановища, а коли й знайдуть, то однакового не насміляться вдертись до мене.

Старий цап, якого я знайшов при смерті, коло входу до грота, другого ж дня здох. Щоб уникнути смороду від падла, я закопав його в яму, що вирив тут же, в печері, біля нього: це було легше, ніж витягати його надвір. Ішов уже двадцять третій рік мого перебування на острові, і я так звик до місця та умов життя, що, якби не страх перед дикунами, що могли потурбувати мене, я охоче згодився б бути тут до останніх днів мого життя, поки не ліг би й не вмер, як той цап .у печері. Я вигадав собі кілька розваг, і час минав для мене набагато веселіше, ніж доти. Передусім, я навчив свого Попку говорити, і він так любо белькотів, так ясно і виразно вимовляв слова, що слухати його було дуже приємно. У мене він прожив не менше ніж двадцять шість років. Як довго жив він після цього — не знаю: а втім, я ще в Бразілії чув, що папуги живуть до ста років. Може, мій вірний Попка ще й досі літає по всьому острову, гукаючи бідолашного Робінзона Крузо. Не зичу англійцеві попасти на мій острів та почути його; бідолаха, який зазнав би такого нещастя, напевне прийняв би мого Попку за Диявола. Мій пес був мені вірним і відданим другом майже шістнадцять років і здох від старості. Щодо моїх кішок, то, як уже сказано, вони так розплодились, що я мусив стріляти в них, бо вони загризли б мене і знищили б усі мої запаси. Коли дві кішки, яких я взяв з корабля, здохли, я прогнав решту пострілами і перестав годувати їх; тоді вони втекли до лісу й здичавіли. Я залишив у себе тільки двох чи трьох улюблениць, яких приручив і нащадків яких завжди топив, щойно вони з’являлися на світ. Ці улюблениці стали членами моєї різношерстої сім’ї. При мені завжди було також двоє чи троє козенят, яких я привчив їсти з моїх рук. Я мав ще двох папуг, не рахуючи старого ГІопки; обидва вміли говорити і обидва вигукували: «Робін Крузо», але далеко не так добре, як перший. Правда, я витратив на нього куди більше праці й часу. Я піймав і приручив кількох морських птиць, назв яких я не знав; усім їм я повтинав крила, так що вони не могли полетіти від мене. Молоді дерева, насаджені мною перед фортецею, щоб сховати її на випадок появи дикунів, розрослися в густий гай, і мої птиці оселились у ньому та плодились, дуже потішаючи мене цим. Отже, повторюю, я почував себе спокійно й добре і був би цілком задоволений своєю долею, якби міг позбутись страху перед дикунами.

Проте доля вирішила інакше, і нехай усі, кому трапиться прочитати це оповідання, звернуть увагу, як часто в нашому житті лихо, якого ми найбільше боїмось і яке, вразивши нас, здається нам спочатку найжорстокішою пригодою, стає нарешті найпевнішим і єдиним шляхом, щоб позбутись нещасть, які переслідують нас. Я міг би навести багато прикладів із власного життя на доказ правдивості моїх слів, але особливо визначні з цього погляду події трапились за останні роки мого перебування на острові.

Отже, як я сказав, ішов двадцять, третій рік мого перебування на острові. Настав грудень — час південного сонцестояння (я не можу назвати цю пору зимою), а для мене — пора жнив, яка вимагала моєї постійної присутності в полі. Вийшовши якось удосвіта з дому, я страшенно здивувався, побачивши вогонь на березі, милі за дві від мого житла, і не з того боку острова, де, за моїми спостереженнями, звичайно висідали дикуни, а з того, де жив я сам.

Я був буквально приголомшений тим, що побачив, і сховався в своєму ліску, не зважуючись ступити ні кроку далі, щоб не наразитися на несподіваних гостей. Але й там я не почував себе спокійним і боявся, що, коли дикуни, почавши блукати по острові, натраплять на мої ниви або на щось з моїх робіт, вони відразу ж догадаються, що тут живуть люди, і не заспокояться, поки не знайдуть мене. Охоплений тривогою, я поспішив до своєї фортеці, втяг за собою драбину, щоб замести сліди, і почав готуватися до оборони.

Я зарядив усі свої гармати, як я називав мушкети, що стояли