Читати книгу - "Infernale. Пекельний сеанс"

— Я подумала, що вам може знадобитися компанія, — сказала вона.

— Три хвилини, — попередила вона, перш ніж він увійшов до будки. Торкнулася пальцем нижче лівого ока. — Я за вами спостерігаю.

Вітмен усміхнувся. Саркастичний дотеп він вирішив тримати при собі.

Машини, пригальмувавши, стали на світлофорі головної дороги. Вона вагалася, а тоді вийшла з машини і почала шукати в кишенях запальничку. У минулому вона вже не раз кидала. І щоразу, коли зривалася, ставало гірше.

Вона видихнула дим, насолоджуючись задоволенням від дії нікотину на мозкові рецептори.

Подивилася на будку. Вітмен стояв спиною до неї.

Студенти чекали на автобус, що мав відвезти їх на лекції. Занедбаний чоловік в інвалідному візку, вочевидь бездомний, скулився по той бік пішохідної алеї і дрімав. Кілька людей поспішали вулицею, щоб встигнути на концерт під куполом Ашер-Голлу. Чоловік із великою бородою вів туристів на екскурсію по будинках з привидами.

Туристи насолоджувалися зловісним духом міста, столітніми вбивствами і викраденнями тіл. Екскурсія була стисла, але вражала і відволікала від справжніх життєвих жахіть. Чи чули вони про різанину в Ройстоні або вандалізм, скоєний бандами в Нідрі? А як щодо проституції в Літі чи наркоманів у Вест-Пілтоні? Майор Вейр і Вільям Броуді[19] добре постаралися, щоб люди не відчували зловісного подиху нових подій.

Поряд із нею зупинився чоловік і попросив вогню. Вона зробила йому ласку. Він подякував і пішов собі далі.

Жінка обернулася до будки.

Всередині було порожньо.

Вона побачила, як Вітмен тікає вулицею Лотіан-роуд і звертає на Іст-Фаунтенбридж.

— А бодай тебе, — вигукнула вона, жбурляючи цигарку на землю.

Вітмен побіг далі на схід по Іст-Фаунтенбридж, перетнув перехрестя, відоме як Лобковий Трикутник — там хлопці, приваблені нав’язливими електричними гірляндами й ударною музикою, заходили до кубла з сиренами, що пропонували приватні танці. Дивно, як усі вони належали одній місцевості. Складові різного рангу, вони діяли разом, удосконалюючи й розважаючи місто: паб із танцівницями за два кроки від чотиризіркового готелю, заклад із напівоголеними офіціантками поряд із антикварною книгарнею, любителі тілесних розваг і любителі книг, зосереджені на різних аспектах споживацького захвату.

Він уповільнив темп і перейшов на швидкий хід, кожні кілька кроків озираючись. Жодних ознак цієї Ель Порко. Коли вона збагне, що його немає, буде вже запізно. Він перейшов на Вест-Порт, повз ще кілька книгарень, у напрямку Ґрасмаркета. Над відкритим простором виступила задня частина замку.

Він зиркнув на паби ліворуч, неподалік від місця, де відбулося останнє в Шотландії публічне повішання. Засудженому дозволили випити останню чарку просто тут, у пабі, відомому як «Остання Краплина».

Він хотів пива. Але зараз було не час. Він мав знайти Чарлі.

У кінці брукованої вулиці він піднявся Свічкарним рядом. Порився в кишені, шукаючи мобільний телефон — той був вимкнений. Він зосереджено дивився на пристрій, не збавляючи кроку.

А тоді його обличчя вибухнуло.

Удар.

Біль розлився по всьому обличчю, зосередившись у носовій перегородці. Очі наповнилися вологою й замружилися, із-під червоних заплющених повік хлинули сльози. Знадобилося п’ять секунд, щоб знову відкрити очі. Його обличчя заніміло, у вухах стояв дзвін. Він прибрав долоні від обличчя і побачив, що вони в крові. Піднявши очі, Вітмен крізь пелену вологи побачив Джорджину Макбрайд, яка стояла перед ним, усміхаючись.

— Ви мені мало носа не зламали!

— Годі вже поводитись, як дитина, — вона дістала з кишені пачку серветок. — Ось, — додала вона. — Виглядаєте паскудно.

Він відкрив пачку і дістав одну серветку, аби витерти руки, і ще дві для обличчя. Останню притиснув до носа, від чого його голос лунав приглушено.

— Ви небезпечні.

— А вам треба ніс вправити. Ходімо, правопорушнику, приведемо вас до ладу і вже вип’ємо нарешті.

Вони були на Вест-Ніколсон-стрит всередині пабу XVIII сторіччя, названого на честь двох могутніх дерев, висаджених перед будівлею.

Скрізь навколо був дим. Цигарки палали в пожовтілих пальцях, у яких потім опинялися півлітрові кухлі. У барній зоні на стіні був встановлений демонстраційний екран, але звуки трансльованої футбольної гри тонули в музиці.

Макбрайд була розгублена.

— То ви розповісте мені нарешті, як цей фільм стосується всієї цієї історії? — спитала вона.

— Це ти мені скажи, Серпіко, — мовив Вітмен, дістаючи цигарку. — З’являєшся нізвідки, кажеш про вбивство, про яке я нічого не знаю, і взагалі займався в цей час власними справами.

— Ми маємо довіряти одне одному, Алексе.

— Одна голова — добре, а три краще, — вставив Чарлі, дивлячись на Вітмена.

— У фільмі є приховані кадри, картинки, що не мають жодного сенсу.

— Я бачила такий, з дівчинкою, — вона помітила вираз обличчя Чарлі й кілька хвилин пояснювала, як встановила зв’язок між відео серійного вбивці з дівчинкою в дзеркалах і майже ідентичним кадром із фільму Секюлера, знайденим