Читати книгу - "Чарівниця з острова Гроз"

— Ні, мене звати Маріка.

Доглядач маяка нерішуче простягнув руку і торкнувся дівчини, наче боявся, що вона всього лиш видіння.

— Так, ти не Фріда, — кивнув він, підвівся й додав: — Обізнався.

Із-за ширми, що відгороджувала частину приміщення, виглядала перелякана жінка в нічній сорочці. Ріденька руса косиця щурячим хвостиком лежала на її грудях. Повне кругле лице було блідим, а в очах застигли одночасно розчарування й полегшення, мовби вона чогось давно чекала і в той же час боялась.

— Це не вона, — повторив доглядач маяка, звертаючись до жінки. — Просто вони чимось схожі. У Фріди також чорне волосся.

— Хто така Фріда? — запитала Маріка.

— Вона дуже красива, як і ти, — сказав доглядач, ніби не чув запитання. — Щоправда, я бачив її тільки раз. Ось і обізнався.

— Дурна макітра! Це ж зовсім дитина, — перебила його дружина і, глянувши на Маріку, запитала: — Скільки тобі рочків-то?

— Чотирнадцять.

— Ось я й бачу, що ще маля. Зрівняв із Фрідою, — з осудом сказала вона чоловікові.

— Вони схожі. Багато ти бачила на світі таких красунь? — буркнув той.

Останнім часом Маріку часто називали красунею, і все ж таки щоразу для неї це звучало, як насмішка. Сама вона не знаходила у своїй зовнішності нічого особливого: смаглява, і волосся стирчить такою гривою, що його не може приборкати жодна шпилька. В її розумінні справжня красуня має бути білявою і світлошкірою — адже Глібу подобалися блондинки.

— Ви в боргу перед Фрідою? — запитала Маріка.

— Ні, у нас із нею договір, але тобі не варто морочити цим свою юну голову. Розкажи краще, як ти опинилася в морі.

— Корабель мало не налетів на скелі. Мене змило хвилею, і я впала за борт, — сказала Маріка, не вдаючись у подробиці.

Чоловік ляснув долонями по стегнах і здивовано вигукнув:

— Так корабель і справді був! А я думав, мені привиділось. Що ж вони пішли і кинули тебе в морі? Не помітили, чи що?

— Бідолашні батьки. Кинуться шукати, збожеволіють, — співчутливо мовила жінка.

— У мене немає рідні.

— Сирітка, значить?

Подружжя перезирнулось, і жінка сказала:

— Може, у нас залишишся? Будеш нам замість дочки. У нас будиночок із садом на березі. Щоправда, зараз він стоїть покинутий. Я відтоді, як наш хлопчик пропав, не можу сама там ночувати. От і перебралася сюди.

Вона схлипнула і змахнула сльози.

— А що з вашим сином? — співчутливо запитала Маріка.

— Згинув у морі. Змалечку хотів моряком стати. Мріяв до капітана дослужитися, а воно бач як вийшло, — зітхнув доглядач маяка.

— Уже рік, як у плавання пішов, — додала жінка і тихенько заплакала.

— Може, ще повернеться, — сказала Маріка.

— Може, й так. Що нам залишається, крім надії,— похнюпилася жінка і раптом спохватилась: — Та ти зовсім замерзла. Недовго — в мокрому-то. Піди переодягнися. Я одежу просушу, а ти поки накинь мій халат.

За ширмою стояв широкий тапчан, накритий барвистою клаптевою ковдрою. Дівчина стягнула з себе мокру одежу. Оберіг випав із-за ліфа й покотився під ширму, навпростець до щілини між дошками підлоги. Маріка охнула. Біля діри амулет завертівся на місці й ледве не провалився.

Доглядач із дружиною невідривно дивилися на камінь.

— Це мій оберіг, — пояснила Маріка. — Шнурок порвався, ось і доводиться носити його за ліфом.

— Оберіг, кажеш? — відлунням обізвався доглядач.

Вони з дружиною перезирнулись. Жінка обережно підняла камінець, наче боялась обпектися, і, примружуючись, подивилася на нього, ніби це був не звичайний голяк, а коштовний самоцвіт. У її очах промайнуло приховане свято, мовби вона щойно почула гарну новину, та боялась у це повірити. Жінка багатозначно глянула на чоловіка, а потім повернула камінець Маріці.

— Тримай свій оберіг, а я тобі новий шнурок підшукаю.

Мугикаючи собі під ніс, вона дістала кошик для рукоділля, понишпорила в ньому і простягнула дівчині атласну стрічечку.

— Спасибі,— подякувала Маріка.

— Я приготую тобі чаю. Поп'єш і лягай спати. Ранок од вечора мудріший, — воркувала дружина доглядача.

Поки чайник закипав, вона розвісила вологий одяг дівчини. В її метушливій запобігливості було щось нещире, та Маріка занадто втомилася, щоб помітити це. Вона із вдячністю прийняла чашку гарячого чаю, завареного на травах. Ароматний напій приємно зігрівав. Дівчина випила все до дна, закуталась у теплий вовняний плед і лягла на тапчан.

Крізь сон вона чула, як доглядач із дружиною про щось перешіптуються. Слів було не розібрати, тому що розмовляли дуже тихо. Маріка вирішила, що чоловік із дружиною радяться, чи варто брати до себе в дім приблудну дівчину. Маріці так хотілося знайти нарешті притулок. Вона уявила собі крихітний будиночок на березі моря, оточений садом. Вона постаралась би догодити цим добрим людям, і їй жилось би з ними добре і спокійно. Дівчина не підозрювала, що знову потрапила в пастку і доля дала їй лише тимчасовий перепочинок.

Маріка прокинулася від того, що за ширмою неголосно сперечалися.

— Вона ж іще зовсім дитина, — говорив доглядач маяка.