Читати книгу - "Коріння Бразилії"

У цьому аспекті сучасна наукова педагогіка прямує шляхами, протилежними тим, які рекомендували античні методи виховання. Один із прибічників сучасної педагогіки, наприклад, зауважує, що слухняність, яка є одним із основоположних принципів старої освіти, треба стимулювати лише тією мірою, якою це дозволить розумну адаптацію думок і правил, які сама дитина визнає такими, що сформульовані дорослими з відповідним досвідом у тих аспектах суспільного життя, з якими ця дитина починає знайомитися. «Зокрема, — наголошує автор, — дитина має бути готова не підкорюватись у тих питаннях, де застереження батьків виявляться хибними». Дитина має поступово набувати індивідуальності як «єдиної справедливої основи сімейних відносин». «Випадки, коли матері та батьки нав’язують дітям свої думки щодо вибору одягу, іграшок, інтересів і видів діяльності, через що діти перетворюються на соціально й особисто інфантильних осіб і навіть у психопатів, занадто поширені, аби залишити їх поза увагою». Далі він радить: «Не лише інтелектуально обмежені, а й у першу чергу надзвичайно розумні й досконалі батьки повинні уникати подібної недолугої поведінки, бо саме по-справжньому розумні батьки зазвичай більш схильні проявляти свою владу над дитиною. Можливо, доб­рі матері завдають не менше шкоди, ніж погані, у найпоширенішому та прямому сенсі цих слів»[318].

Дійсно, там, де ідея родини (насамперед родини патріархального типу) процвітає та має міцне підґрунтя, формування й еволюція суспільства за сучасними поняттями зазвичай стикаються з серйозними обмеженнями й часто виявляються ненадійними. Криза адаптації індивідуумів до суспільних механізмів за наших часів надзвичайно відчутна саме завдяки рішучій перемозі певних антиродинних цінностей, які, поза жодних сумнівів, ґрунтуються на дусі особистої ініціативи та конкуренції громадян.

Іще за часів імперії бразильці відчули ті обмеження, які занадто тісні, а часто й гнітючі родинні зв’язки можуть накласти на подальше життя людей. Проте, звичайно, є багато засобів коригування незручностей, викликаних певними еталонами поведінки, які дуже рано нав’язуються у сімейному колі. Не буде значним перебільшенням стверджувати: якщо вищі навчальні заклади, насамперед засновані у 1827 році в містах Сан-Паулу й Олінда юридичні курси, посприяли вихованню талановитих публічних осіб, то саме цим закладам і знанням, які вони надавали, ми зобов’язані тим, що велика кількість підлітків, вирваних зі свого провінційного та сільського середовища, повинні були «жити самостійно», поступово звільняючись від старих родинних зв’язків.

Суспільна особистість студента, сформована відповідно до надмірно індивідуалістських традицій (тобто тих традицій, котрі, як відомо, зазвичай є вирішальними протягом перших чотирьох-п’яти років життя дитини)[319], змушена була пристосовуватися до нових обставин і нових суспільних відносин, що викликало необхідність ревізії, інколи радикальної, інтересів, діяльності, цінностей, почуттів, переконань і вірувань, набутих за роки життя в родині.

Відірвані від батьків у юному віці, ці «викинуті діти», за словами Капістрану ді Абреу, тільки так могли зрозуміти зміст відповідальності, якого вони доти не відали. Звісна річ, новий досвід не завжди виявлявся достатнім, аби послабити прив’язаність до домашнього кола та позбавити їх ментальності, вихованої через постійний контакт із патріархальним середовищем, яке настільки відрізняється від суспільства вільних людей, дедалі більш схильного до егалітаризму. Саме тому Жоакін Набуку має повне право стверджувати, що «в нашій політиці у нашому суспільстві [...] лише сироти та покинуті виходять переможцями у боротьбі, просуваються угору та правлять»[320].

Останнім часом ми змогли помітити, що критика нещодавніх намагань деяких країн створити численні інструменти соціального страхування й забезпечення ґрунтується виключно на тому факті, що зазначені країни вкрай обме­жують поле індивідуальних дій громадян, а діяльність створених ними інститутів призводить до занепаду будь-яку конкуренцію. Подібні аргументи властиві добі, коли в перший раз в історії виникла конкуренція між громадянами з усіма її соціально позитивними наслідками.

Тим, хто цілком резонно, під їхнім кутом зору, через подібні причини не схвалює занадто тісні та суворі сімейні зв’язки, тобто тим, хто їх засуджує за надмірне обмеження горизонтів дитини родинним пейзажем, можна було б відповісти, що, строго кажучи, тільки у наш час подібна атмосфера доволі часто призводить до перетворення домашнього вогнища на школи, з яких виходять не тільки непристосовані до життя особи, а й справжні психопати. За інших ж часів усе це сприяло досягненню найбільшої гармонії та найкращої відповідності між чеснотами, які формуються й є необхідними для життя у сімейному середовищі, та чеснотами, які забезпечують процвітання суспільства й порядок і злагоду між громадянами. Не так багато часу минуло відтоді, коли доктор Джонсон[321] виступав перед своїм біографом із хвалебною та жорстокою промовою на захист тілесних покарань учнів і рекомендував різки для «загального залякування». Йому здавалося набагато краще вдатися до різок, аніж сказати учневі, наприклад, таке: «Якщо ти зробиш те чи те, я буду тебе поважати більше від твого брата чи сестри». Тому що, як він казав Босвеллу