Читати книгу - "Історія без міфів. Бесіди з історії української державності"

Б. Хмельницький зумів закласти основи для існування козацько–гетьманської держави. Українські гетьмани, які перейняли кермо управління після Хмельницького, в своїй більшості намагалися зберегти і зміцнити цю державу. Боротьба за її утвердження через об’єктивні історичні причини внутрішнього та зовнішнього порядку призвела до драматичних наслідків. Українська держава в часи Руїни ослабла, знищила свої і без того виснажені економічні та військові ресурси. Внаслідок численних воєнних дій королівська Польща знову оволоділа Правобережжям, відновила і кріпосництво, і магнатське землеволодіння. Частина України, що опинилась під владою Османської імперії, потерпала, як і до Хмельниччини, від нападів турків і татар. І лише Лівобережна Україна, що потрапила під владу Московської держави, дістала в цьому плані відносний перепочинок. Хоча не слід забувати, що царський уряд одразу ж після смерті Б. Хмельницького розпочав наступ на державні інституції Гетьманщини.

Уже за п’ять років після смерті Б. Хмельницького (після Переяславських статей, підписаних Юрієм Хмельницьким у 1659 р.), потім після Московських статей 1665 року І. Брюховецького, після Глухівських статей 1669 року Д. Многогрішного, а далі й після Коломацьких статей 1687 року І. Мазепи царський уряд зменшував автономні права України — її уряду, армії, посилював вплив московських воєвод і вельмож, котрим роздавав землі в Україні.

Епоха Руїни поставила Україну на кінець XVII ст. в надзвичайно складну ситуацію. І ось у цей період — у липні 1687 р. — на Коломацькій раді гетьманом обирають Івана Степановича Мазепу.

В історії Московської держави цей період був переломним — наприкінці століття її очолив цар Петро Олексійович. Це була людина хворобливо шаленого темпераменту, незагнузданої волі. Він прагнув до перемін, які зміцнювали б старосвітську політичну систему управління в Московському царстві — самодержавство — за допомогою перейнятих із Заходу нововведень. А Україні цей період історії приносить руїну і занепад державності. Настав час агонії її визвольних прагнень, царський уряд раз у раз завдавав їм непоправних втрат. Новий же гетьман І. Мазепа жадав відновити державницьку силу Гетьманщини.

Отже, наприкінці століття зіткнулося дві історичні особистості, які уособлювали два напрямки в державному будівництві. З одного боку — Петро І, який із шаленством одержимого намагався витягти стару феодальну боярську Московію на європейські терени життя з допомогою свавільного, безконтрольного самовладдя. З другого боку — високоосвічений гетьман Мазепа, просвітитель і поет, який розумів нерівність сил у боротьбі з російським експансіонізмом, та все ж мріяв позбутися залежності, проводив обережну, тиху, але наполегливу політику, щоб зберегти хоч якісь права гетьманської Української держави, а при можливості відірвати від Москви й відродити її силу.

Україна, котра увійшла в союз з Московським царством ще за Б. Хмельницького, Україна з її вільним козацьким духом, з її республіканськими виборними інституціями, із самоврядуванням міст і містечок; зі своєю козацькою армією, самобутнім адміністративним поділом, із демократичною формою обрання всіх рівнів влади — від гетьмана до війта, попри всі урізання таких прав, Україна з численними братствами, школами, колегіями, академіями, друкарнями, храмами — така Україна була чужорідним утворенням для Московського царства. Вона викликала острах не лише в самодержців, але і в рядових поміщиків та дворян, які боялися, що їхні селяни звабляться волею в сусідів і збунтуються.

Через те в Коломацьких статтях московський уряд поставив таку вимогу: Україна не може мати ніяких стосунків з іншими державами; московські залоги стрільців вводяться в нові й нові міста України й навіть у столицю Гетьманщини — у місто Батурин, щоб контролювати діяльність гетьманського уряду. У цих статтях заборонено було називати Україну “Малороссийский край гетьманского регименту”, а потрібно було говорити, що Малоросійський край належить до єдиної держави — Московського царства, яке тепер все частіше називало себе Росією чи Великою Руссю.

Визначались і обов’язки гетьманського уряду. Вони полягали в тому, як писалося в цих статтях, щоб народ малоросійський “всякими мерами и способами с великороссийским народом соединять и в неразрывное й крепкое согласие приводить в супружество” — тобто всіляко сприяти одруженню великоросів і українців, щоб у цей спосіб знищити національну і державницьку свідомість українців.

Передусім царський уряд намагався послабити силу Україні, виснажуючи її економічні та людські ресурси. Указами уряду було заборонено вивозити з України будь–куди, окрім Росії, селітру (сировину для виготовлення пороху), вовну. Розвідане в Донеччині вугілля можна було вивозити тільки до Росії. В інтересах російських купців і заводчиків було заборонено ввозити в Україну з країн Європи ряд промислових виробів, зокрема тканину, панчохи, голки. Свої товари для продажу Україна могла вивозити лише через далекі і вкрай незручні балтійські порти, тоді як вона традиційно торгувала прядивом, воском, худобою, щетиною із західними державами, що були поряд. Збір податків із товарів, які вивозили з України, був відданий на відкуп російському купцеві Саві Рагузинському, згодом сєвським купцям Шереметцевим.

Російський уряд збував в Україні тільки мідні гроші, а золоті срібні мали залишатися в обігу в самій Росії. Фактично Петро І скасував вільну торгівлю України, заборонив торгувати із Запорозькою Січчю, а в 1709 р. зруйнував її.

Царський уряд обрав ще й інший напрямок політики щодо України — це нищення її військової сили, козацької армії. Від самого початку гетьманування І. Мазепи царі використовували це військо лише в інтересах своєї держави. Козаків постійно брали на війни, які вела Росія в своїх цілях — то в Причорномор’ї, то в Прибалтиці. У 1699 р. в одному із листів до царя Петра І Мазепа писав, що за дванадцять років свого гетьманування він узяв участь в одинадцяти походах російських військ.

Коломацькі статті змушували гетьмана посилати козаків і на суднобудівництво, і на копання каналів, і на будівництво фортець на південному порубіжжі Московського царства, і на будівництво Петербурга, який і виріс на козацьких трупах.

Примусові “канальські” роботи знесилювали й розоряли козацьке господарство. Адже козаки мусили йти на ті роботи при власному спорядженні — зі