Читати книгу - "Небезпека рецидиву"

— Добре, але хто? І чому в моєму домі?

— Я не знаю, хто, Гансе. Хто б це не був, він підкинув докази з наміром перекласти вину на вас, бо дуже логічно запідозрити в злочині саме вас. Ви мали найкращий у світі мотив для вбивства Альвіна.

— Мене засудять, правда?

— Можуть засудити, — не було резону заперечувати очевидне. — Як ви тут почуваєтесь? До лікаря вас водили? — я питав здебільшого для того, щоб перевести розмову в інше річище.

— Нормально. Мені дали піґулки від безсоння. І ще якісь від… нервів.

Зі свого великого досвіду я знав, як ізоляція в камері ламає людей, а нерви Ганса Ґудвіка ще задовго до тюрми поторочилися на ниття.

— Принаймні вам дозволено відвідини. Бачитись з Ірене — велика полегша для вас.

Чоловік мовчки дивився на мене.

— Вона ж приходила сюди?

— Ні.

— Але… заборону відвідин скасували ще кілька тижнів тому!

— Вона не хоче.

Я почувався спантеличено, і він помітив це з виразу мого обличчя.

— Ірене… вона не зовсім така, як усі. Має свої проблеми… — я мовчав, а він додав: — Вона терпіти не може подібних закладів, боїться замкненого простору.

— Звідки така боязнь?

Ганс ніби кинувся захищати дружину.

— Вона… коли я її зустрів, Ірене була ще зовсім юна. Вона мала важке дитинство. Я піклувався про неї. Вона росла без батьків… у дитячому будинку. Це погано вплинуло на її психіку. Коли народилася Майя, стало ліпше, але… — Ганс похитав головою і замовк.

— Я цього не знав… — мовив я. — Може, хтось інший може вас провідувати, скажімо, ваш брат чи ще хтось? Я зателефоную від вашого імені, якщо треба.

— Це не так вже й важливо, — відмахнувся Ганс.

По його очах було видно, що він за тисячі миль звідси, десь серед своїх думок.

Я таки зателефонував до брата. Тепер він сидів у моєму кабінеті. Брат Ганса Ґудвіка називався Нільс, був невисокого зросту, опецькуватий і дуже метушливий. Його звичка раз у раз поглядати на годинника під час розмови неймовірно дратувала мене. Без угаву дзвонив його мобільний телефон, він хапався за нього, відвертався на півоберта і говорив так швидко, ніби торохтів з кулемета. Зрештою, мені стало того досить.

— Шановний пане Ґудвік, чи не були б ви такі люб'язні й вимкнули свого телефона? Та ж неможливо розмовляти!

Чоловік обурено глянув на мене, пробурмотів, що має важливі оборудки, які мусить припильнувати, але мобільного вимкнув.

— Ідеться все ж таки про долю вашого брата, — сказав я, спробувавши в такий спосіб пом'якшити його злість.

Нільс Ґудвік міцно зціпив щелепи й почервонів, як буряк. Видно, сприйняв мої слова за критику своєї поведінки.

— Я чудово розумію, — процідив він. — Тільки не розумію, чим можу допомогти.

— Ви можете допомогти двома способами. По-перше, розповісти мені про Ганса, а, по-друге, провідати Ганса у в'язниці. Він цього дуже потребує.

Його допомога виявилось мізерною. Він майже не підтримував стосунків з братом ні до, ні після загибелі Майї.

— Ви були недругами? — запитав я.

— Та ні, — замислено похитав головою чоловік. — Ганс і я добре ладнали між собою. Справа в… ній.

— Ірене?

— Так. Вона… вона трохи схибнута. Дах їй зривало від найменшої дрібниці. А коли ми зустрічалися… колись давно… вона завжди пильнувала, аби, бува, не трапилось якоїсь несправедливості. Вважала, що ми обділяємо увагою своїх дітей. Майя…. Та ніколи не вчинила б нічого поганого, її вічно жаліли, завжди треба було зважати на її забаганки. Зрештою, моїй дружині набридло.

— А що Ганс на те? Він підтримував Ірене?

— Ні… Коли вимагав чогось від Майї чи старався ставитись до неї об'єктивно, Ірене лютувала, — Нільс похитав головою. — Та Ірене неможлива особа…

— Наскільки мені відомо, вона прожила нелегке життя.

— То правда, нелегке. Дитячий будинок… До того ж, вона там зазнала чи то нападу, чи чогось іще.

— Я про таке не чув, — здивовано мовив я.

— Еге ж, Ганс мені розповідав, але Ірене не знає, що я знаю… їй не сподобалось би. Шкода її, я розумію, але годі зарадити… — Нільс похмуро глянув на мене. — Гадаю, Гансові нелегко жилося з нею. Я йому прямо сказав, що Ірене потрібна психіатрична допомога.

— Він з вами погодився?

Короткий сміх замість відповіді.

— Виявляється, на той момент вона вже кілька років як відвідувала психіатра. Якщо вірити Гансові.

Я не відразу відважився запитати:

— А після смерті Майї… ви бачилися з ними? Ситуація ж була… неординарна.

— Я хотів, але Ганс… він був такий пригнічений… Я не знав, що казати чи як повестися… їх обох зламала смерть дитини.

— Можливо, їм розрадою стала б проста ваша присутність, — сказав я.

Чоловік смикнувся, ніби я поранив його словом.

— Де