Читати книгу - "Список бажань"

Лоурі повз по багнюці. Біль здолав ноги, і старий не міг підвестися. Океан ревів так гучно, що калатання старечого серця губилося у тому ревищі. Та пульсувало ще якесь биття. Щораз ближче й ближче. Воно було блакитним. Ще кілька сантиметрів. А тоді можна й померти, цілком щасливим.

Гоп безсило спостерігав усе, що відбувалося. Він не міг нічого вдіяти. Той придурок витратив усю енергію, а ти тепер безпорадно звисай поруч. У голограми не зосталося фізичної снаги… ото хіба що бачення.

Темній силі лишався останній шанс. Остання надія, і вона мала спрацювати. Гоп задзижчав і скерував свій цифровий спектрометр туди, де лежав Лоурі. Лише один клік — і він з’явиться на частоті цього старого. Гоп витягнув усі свої розсувні елементи, скривився і натиснув на кнопку.

Лоурі поглянув угору. Дрібна істота літала перед ним. Він знав, вона була небезпечна. Якісь лихі пристрої стирчали з її тіла, а з ока струмував зелений промінь. Макколове серце забилося ще частіше. Занадто часто. Зупинка!

Гоп під’єднався, Меґ знала напевне. Меґ відчула, як Лоурі вмирає.

— Ні! — заверещала вона, рештки її енергії танули без вороття.

Ригачка також умирав, але вмирав із посмішкою на вустах.

— До зустрічі, — посміхався він. — До зустрічі невдовзі.

Над їхніми головами прочинився тунель, вистромившись, наче трубочка у велетенській пляшці кока-коли. Він затягував їх із неймовірною потугою.

Меґ поповзла до Маккола; вона покликала його, та Лоурі вже не чув. Його тіло саме прощалося з душею. Живий був тільки мозок, та й то ненадовго.

Гоп продзижчав поруч.

— З тобою добре працювати, — проказав він. — Може, гратимемо в одній команді, коли вже я заземлився в це лайно?

Меґ не чула його. Вона бачила тільки, як її сльози падають на тіло єдиного чоловіка, який дбав про неї. Все, кінець. Кінець усьому. Вона програла. Знову.

Фліт звисав із тунельного отвору, як і було наказано. Все просто. Одна послуга Петрові — і він у раю. Жодна душа не повинна знати. Така умова.

Він бачив усе. Скелю й бурю, і ту істоту на мотоциклі. Надзвичайно захопливо. Саме так усе й буває в телевізорі.

А тоді їхня життєва снага скінчилась, і тунель затягнув їх у себе. Поряд пролетів Ригачка, слина скрапувала з його ошкіреної пащі.

— Гарний день сьогодні, — ввічливо мовив Фліт.

— Гар-р, — відповів Ригачка нерішуче.

А тоді з’явилася дівчинка. Вона не дивилась на кліща, думками й досі чіпляючись за землю. Але вона мусила відпустити себе, інакше її душа ніколи не знайде спокою.

— Дівчатко-дівчинко, — загукав Фліт, наче лицар у срібному обладунку.

Меґ повільно обернулася, її обличчя було геть заплакане.

— Фліт? — мовила вона невпевнено.

— Так, дівчатко-дівчинко. Флітик-Флітик-Фліт. Дівчатко пам’ятати камінці?

Меґ наморщилась:

— Камінці?

— Так. Дівчатко не розуміти прості щирі слова? Камінці. У кишені. Блакитні камінці.

І враз Меґ пригадала. Камінці. Фліт дав їй два блакитні камінчики, ще коли вони вперше побачились. Камінчики життя. Дуже-батареї, як він назвав їх. Вона тоді не зрозуміла, але зараз…

Вона застромила руку в кишеню. Камінці все ще тут. Блакитно-сріблясті. Жевріють і печуть. Щойно Меґ доторкнулася до них, як снага повернулась до неї. Тунель відступив, його пульсування у венах послабшало. І Меґ полетіла назад до старого чоловіка, що розпластався на землі.

Страшно навіть подумати, Лоурі виглядав жалюгідно. Дощ зіпсував увесь його новий одяг, а по щоці стікала цівочка болота. Він не дихав. Проте Меґ помітила спалах. Помаранчевий спалах за правим очним яблуком.

Меґ поклала один камінець йому на чоло, і той розтанув, як лід на сковороді. Наслідки не забарились. Макколові очі враз широко розплющилися, і він удихнув повітря на повні груди, наче нирець за губками.

— Меґ? — Він удихав краплі дощу. — Я?..

— Ні, — відповіла його помічниця, — ти живий. Тільки не знаю, як надовго. Але що живий, то напевно.

Лоурі виплюнув землю й черв’яків.

— А ті… інші істоти?

— На щастя, здається, померли.

— А ти?

Меґ знизала плечима.

— Не знаю. У мене є ще один камінець, тому я можу тут трішечки побути. Якщо не заперечуєш.

Лоурі кволо усміхнувся.

— Звичайно, було б добре. Хто ще витримає мій стогін?

На цьому можна було б поставити крапку. Все обернулося для всіх щасливо. Для всіх, крім Франко. Він лежав нерухомий. Ще не мертвий, проте відтепер він і не житиме по-справжньому. Ніхто не заслуговує на таку долю.

Меґ подивилася на Лоурі. Вони обоє знали, що треба зробити.

— Прощавай, — сказав Лоурі просто.

— Па-па, — пробелькотіла Меґ. Вона мусила розпрощатися швидко, а то не розпрощається.

Камінець ввійшов у Фрáнкове чоло, змиваючи геть роки. В очах знову засвітилося життя. Він знову був самим собою, але іншим собою.

Меґ узяла в руки голову свого вітчима.

— Він тобі показав, на що це схоже? — запитала вона.

Франко ствердно кивнув, жах пекла ще не стерся з його пам’яті.

— Добре. Не забувай же.

Вітчим похитав головою. Навіть якби й хотів, він би не зміг забути. Здається, життя змінювалося.

Звичайно, віддати камінець своєму нестерпному вітчимові було справою найчистішого добра. Спалах лагідного білого світла підхопив Меґ і легенько поніс до початку тунелю.