Читати книгу - "Таємниця підземної галереї"

— Я весь час лежатиму.

Лице Алді проясніло. Навіть скельця його окулярів, здавалося, заблищали якось незвичайно.

— Не насмілювався вас просити, — мовив він вдячно. — У кухні чути кожен крок… Знаєте, це старий будинок… Ми попереджали й наймичку…

Як тільки він вийшов, Павло відразу ліг. Підклавши руки під голову, лежав і думав. Султана зараз уже мусить знати, що він тут. Агоп її попередив. Їм не пощастить побачитись, поки він тут. Хай уже пізніше… Електрик Мунтяну Павло зник, його вже немає! Шукайте, сищики, вітра в полі!

“Хтозна, яке тепер у мене буде ім’я, Йоргу має принести нові документи. Стану професійним революціонером. Звелить партія — поїду в Молдову, в Олтенію, всюди, де буду потрібен. Заберу з собою й Султану. А проти Горе треба вжити якихось заходів”.

Грігоре вбили ті, проти кого бореться тепер він. Павло був певен, що стрічка моряка з “Потьомкіна”, бюлетень “Антивоєнного комітету” і заклик товариства “Друзі СРСР” стали причиною смерті брата. Боялись його і вбили, за наказом поліції, яка й зам’яла всю ту історію. Павло дізнався про вбивство саме тоді, коли вони обидва й справді могли порозумітися. Брат загинув у вересні 1934 року, в розпалі боїв за зміцнення антифашистського фронту. Може, саме тому…

Алдя тричі на день приносив їжу. А одного разу він сказав:

— Після війни ти станеш великою людиною…

— Чому? — здивовано спитав Павло.

— Країні будуть потрібні надійні люди, — пояснив йому вчитель. — Скільки змін має відбутися! Все набере іншого вигляду. Дивно. Ти розумієш? Через якийсь час те, що зараз перебуває під забороною стане легальним…

І вийшов навшпиньки, стурбовано хитаючи посивілою головою. Павло взявся за їжу.

— Велика людина… Браво! Ким же він може бути? І в ту ж мить юнак збагнув, скільки завдань висуне революція. Чи зможе він їх виконати? Відчув себе непідготовленим. Тепер йому все зрозуміло. Він знає ворогів, бачить їх. А тоді?.. Завжди вважав, що на другий день після революції все буде на своєму місці: негідники одержать по заслузі, всі чесні стануть під червоні прапори. Тільки тепер уявив собі, які бої чекають у майбутньому. В країні розруха, голод, скрізь приховані вороги… Чи можна буде боротися з усім цим? Пригадав Раду і заспокоївся. “Дурню, ти міркуєш так, як цей Алдя, — докорив собі. — Начебто будеш тоді сам”.

Йоргу прийшов увечері. Був зовсім спокійним, але Павло бачив, що він приніс якусь важливу звістку. В очах вигравала веселість, що якось не пасувала до його великого, наче у лагідного ведмедя тіла.

— Ти знаєш, який завтра день? — приглушено запитав Йоргу.

Розуміючи, що зараз дізнається про все, Павло трохи подумав, але не зміг нічого згадати — просто втратив лік дням.

— Не можу й уявити!.. А який це день?

— 22 червня 1943 року… Два роки, як почалася війна!

Павло зазирнув в очі Йоргу:

— Чого ж ти мене мучиш?.. Скажи!

— Партія вирішила скористатись вибухівкою, яку ти привіз… Завтра, на знак протесту… Нехай побачать, хай дізнаються, що народ ненавидить війну, затіяну Антонеску, — поспішно випалив Йоргу.

— Правда! — аж підскочив Павло, радіючи, що починається велика боротьба.

— Демонстративно. Розумієш?.. Утечісти розкидають листівки. В день їхньої річниці. Це буде як сигнал!

— Який об’єкт ви маєте на увазі?

— Німецькі бараки…

— Склади з спорядженням?..

— Так.

— Чудово.

Хотілося ходити й рухатися, але в кухні могли почути кроки.

Через те махали руками й ногами, щоб хоч як-небудь дати вихід своїй невтримній енергії. Павло знав, де ці склади, не раз проходив біля них. Бараки стояли на широкому майдані, з трьох боків якого тяглися вулиці. В них зберігалося спорядження для німецького військово-морського флоту.

— Там дротяна огорожа.

— А я візьму з собою ножиці, — мовив Йоргу. І, збагнувши, що сказав зайве, глянув Павлові в очі.

Мунтяну здригнувся.

— Ти? — спитав він хрипло.

— Не будь дитиною, — заговорив Йоргу. — Знаєш добре, що тебе розшукують, йдеться не про нас з тобою, а про партію!

Павло зрозумів, що його друг має рацію. Але думка, що не він використає вибухівку, приголомшила його, і хлопець закусив губу. Згадав Раду, дні, проведені в кімнатці шевця, облаву, бомбування, перевірку на вокзалі…

— Можливо, було б краще, коли б хтось інший взявся за склади, — говорив Йоргу. — Кожен з нас — учасник боротьби. Ми не юрба індивідуалістів, а організована партія. Отже, цілком доречно ділити небезпеку й риск…

— Візьми собі двох помічників, — порадив Павло. — Хай постоять на варті…

Тепер перше почуття жалю уже минуло, і він думав тільки про операцію.

— Призначено на дев’яту годину вечора, — мовив Йоргу під кінець розмови.

Павло ліг. Знав, що йому нема чого робити, і спокійно заснув. Так він спав би й на другий день після підпалу німецьких складів. Може, тоді заснув би ще швидше. Звичайне стало вже незвичайним.

На світанку Алдя тихенько постукав у двері.

— Два роки війни, — мовив учитель, навіть забувши привітатись. — Ось послухай.

З вулиці почулася пісня. Проходили призовники.

— Ганьба! — простогнав Алця. — Підлість! Кажуть, так дресирували націстів, поки вони не стали професіональними вбивцями… Сьогодні в ліцеї я маю зробити доповідь про “священну війну”. Що ж мені говорити? — хвилювався він. — Про грабежі! У Сандулеску повен дім килимів та срібла… Ти чув, вони вивезли з Одеси навіть трамвайні вагони та рейки! Кажуть, восени у нас пустять трамвай…

— Говоріть, як вам підкаже совість, — порадив йому