Читати книгу - "Філософія: Навчальний посібник."

1. Привиди роду. Вони властиві самій природі людей, їх розуму й відчуттям. Розум і відчуття немов примішують свою власну природу до природи речей, напр., коли прагнуть тлумачити природні явища по аналогії до людини (антропо- соціоморфізм), або коли прагнуть до узагальнень, які не підкріплені достатньою кількістю фактів. Привиди роду найбільш стійкі, і перемагати їх можна лише тим, що „до крил розуму слід вішати гирі, аби він дотримувався фактів”.

2. Привиди печери. У кожної окремої людини є немов „своя окрема печера”, яка додатково „перекручує світ природи”. Індивідуальні особливості людської фізіології, психіки, що визначаються характером конкретної людини, її вихованням і іншими особливостями її долі, знаходять свій вияв саме у ідолах печери. Напр., „людина скоріше вірить у те, чому надає перевагу”. Долаються ці ідоли з допомогою співставлення індивідуального й колективного досвіду.

3. Привиди площі. Вони народжуються з мовного спілкування людей, у процесі якого люди гадають, що їх особистий розум керує словами. Ці ідоли найбільш обтяжливі, бо всупереч такому переконанню людей слова нишком проникають у їх свідомість і часто спотворюють логіку міркування. Прикладами привидів площі можуть бути безконечні спірки про слова. Приймаючи слова за речі, люди сповзають на ґрунт псевдо- мудрості.

4. Привиди театру. Вони народжуються від сліпої віри у авторитети, особливо в традиційні філософські системи. Штучні побудови цих систем уявляють собою ніби якийсь „філософський театр”.

За цим Бекон піддає критиці абсолютизацію силогізму, критикує дедуктивний метод, оскільки при його застосуванні знання не виходять за межі понять.

Покінчивши з „руйнівною частиною”, Бекон переходить до конструктивної, формулює свій досвідно-індуктивний метод. Його власний метод спирається на розроблену ним концепцію нової індукції. Суть індукції полягає у безперервному і поступовому узагальненні: від окремих фактів до „середніх аксіом” і далі до „генеральних аксіом”. Що нового дав Бекон? До нього індукцію розуміли або тільки як повну (однак при вивченні природи її вживання обмежено, бо ми об’єктивно не спроможні оглянути всі явища безконечної природи), або як неповну індукцію через простий перелік. Цим видам Бекон протиставив істинну індукцію. При ній висновки можуть бути отримані не стільки у результаті спостереження фактів, що підтверджують висновки, скільки на основі вивчення випадків, що суперечать положенню (висновку), яке доводиться. Урахування цих, так званих „від’ємних інстанцій” потребує точного встановлення фактів, і робиться це не шляхом пасивного спостереження, а шляхом експерименту.

Для індукції як наукового методу має значення правильна організація експерименту і вміння обробляти та узагальнювати фактичний матеріал. З цією метою Бекон вводить таблиці трьох видів: 1) список випадків наявності певних ознак чи властивостей; 2) список випадків їх відсутності; 3) список випадків, у яких та чи інша властивість присутня в різній мірі [таблиця ступенів]. Зібрання таких випадків є попередньою фазою до індуктивного висновку. Після наукових висновків йде знову перевіркаїх на дослідах. «Наш шлях і наш метод, - вказує Бекон, - полягає у наступному: ми вилучаємо не практику з практики і досліди з дослідів (як емпірики), а причини і аксіоми з практики і дослідів і з причин та аксіом знову практику й досліди як законні тлумачники природи»[121].

Свої міркування про метод Бекон часто подає в образній формі. Так серед учених він розрізнює три категорії - мурашки, павуки і бджоли. Перші зосереджуються на хаотичному накопиченню відомостей, складаючи часто зі сміття цілі гори; павуки неначе з самих себе тчуть павутину „знань”, часто просто вигадок; тільки третю категорію можна віднести до справжніх учених, вони вдумливо переробляють матеріал, виробляють корисне знання.

Творчість Рене Декарта (1596-1650) - одне з вершинних досягнень світової філософської думки і він же - один з фундаторів філософії Нового часу. Народився він у Франції в сім’ї поміщика. З 1606 до 1614 року навчався у єзуїтському колегії Ла Флеш. У 1615-1616 рр. вивчав право та медицину в університеті м. Пуатьє, де отримав ступінь бакалавра з юриспруденції. Пізніше, у 1629-1630 рр., вивчав філософію і математику у Голландії. Тут він пробув до 1644 р., написавши більшість своїх творів. У 1649 р. Декарт прийняв запрошення шведської королеви Христини, виїхав до Стокгольму і там помер від застуди. На відміну від Бекона Декарт ніколи не займався політикою, дотримуючись у приватному и публічному житті правила Овідія “Добре прожив той, хто добре заховався”.

Найбільш видатні твори Декарта це ті, які присвячені (так само, як і у Бекона) методології. Серед них “Правила для керівництва розуму (1628-1629), “Міркування про метод” (1637), “Міркування про першу філософію” (1641), “Перші начала філософії” (1643). Крім того у нього є твори про оптику, етику, психологію. До речі, він першим висунув ідею про умовний рефлекс, а також був засновником аналітичної геометрії. Розглянемо головні філософські ідеї Декарта.

Предмет філософії він чітко визначає у “Перших началах філософії”: “Уся філософія схожа на дерево, корені якого - метафізика, стовбур - фізика, а гілки, що відходять від цього стовбура - всі інші науки, які зводяться до трьох головних: медицина, механіка і етика. Подібно до того, як врожай збирають не з коренів і не зі стовбура, а тільки з кінців гілок, так і особлива користь від філософи залежить від тих її частин, які можуть бути вивчені лише наприкінціі”[122]. Таким чином фундамент філософії, до складу якої входять усі науки, становить метафізика.

Метафізика Декарта тісно пов’язана з методом. Метод потрібен для побудови системи істинного знання. З цією метою Декарт вважав необхідним починати в науці пошуки істини, керуючись принципом універсального сумніву. Ми можемо і навіть повинні піддавати сумніву все, що приймається на віру і вважається за істинне. Але при цьому ми не маємо сумніву в