Читати книгу - "Соло бунтівного полковника. Вершина"

Усього задуму генерала дівчина не знала, та їй цього й не треба. Вона звикла на життя дивитися так: сьогодні треба думати про сьогодні, а завтра буде завтра. Звичайно, так було не завжди. Але доля її поторсала, витягши молоду недурну киянку з непоганою родослівною на панель, і тепер вона думала тільки про одне: як день проспати і ніч протриматися.

Шершун знову і знову шукав способи й варіанти порятунку сина. Він пам’ятав слова, які сказав йому один молодий, але

розумний психолог, до якого генерал звертався по допомогу. «Вашого сина ніхто не врятує, жоден лікар, жоден психолог, ні міліція, ні громадський осуд. Наркомани — хворі люди, але лікуватися, на відміну від звичайних хворих, вони не хочуть. Не хо-чуть! І лише одиниці з тисяч, із десятків тисяч цих пропащих людей повертаються до нормального життя. І знаєте, хто їх рятує? Самі себе. Вони опускаються на самісіньке дно, де бруд і ницість доходять до такої межі, що наркомани самі лякаються. Лякаються самих себе. І лише досягнувши того дна, вони відштовхуються від нього й виринають на світ Божий. Важко, боляче, нелюдськими зусиллями й нелюдськими муками. Але той, хто зумів виповзти з наркотичного пекла сам, майже ніколи туди не повертається. В усьому цьому є лише малесеньке «але». Рідко хто відчуває межу між простим падінням, борсанням у лайні й справжнім дном. А от відчути і зрозуміти, що ти на дні, треба щоб хтось допоміг. Отут і потрібно, щоб поруч була людина, яка падає з наркоманом разом, така сама нещасна й кінчена, як і він, і смерті якої наркоман не хоче. За яку він переживає більше, ніж за себе».

Володька, який досі ще й не встиг пізнати суті справжньої жіночої плоті, мав не те щоб відволіктися від наркотиків, а падати в прірву разом із жінкою, яка б йому подобалася.

Володьці було добре. Він ішов бульваром Тараса Шевченка від пам’ятника Леніну в бік університету. Те, що відбувалося навколо, його нітрохи не цікавило. Він просто йшов собі, не знаючи, куди й навіщо. Не помітив, як на перехресті перетнув Володимирську вулицю на червоне світло. Автомобілі, що сигналили навздогін, і лайка водіїв Володьку зовсім не турбували.

Він саме доходив уже до собору святого Володимира, коли на дзвіниці вдарили дзвони. Спочатку гепнув басом, мабуть, найсолідніший, відтак він загудів ще і ще. Потім — дзвони менші, зателенькала дрібнота.

Хлопець зупинився, заслухався. Мелодія зачаровувала і якимось дивним співзвуччям віддавалася в душі. Можливо, тому, що в його голові зараз теж звучала мелодія, яка,

щоправда, радше нагадувала безладну какофонію, аніж злагоджене звернення мідних посланців від людей до всевладних небес.

У Володьки зненацька прокинулося бажання підійти ближче до храму. Він не пам’ятає, щоб коли-небудь раніше бував у церкві. Навіть коли вчителька якось водила їхній клас у Печерську Лавру і школярі заходили всередину котроїсь із церков, Володька туди чомусь не пішов. Тоді він свою поведінку нічим пояснити не міг: не зайшов, та й годі. А ось тепер йому захотілось увійти всередину. Він ще не знав, що там робитиме, але реальність уже поволі поверталася до нього, він осмислено попрямував до воріт.

У храмі Володька остовпів. Його відразу окутав якийсь незрозумілий, майже невловимий гул, що, невідомо звідки з’являючись, проникав у тіло і, наче оповиваючи хлопця зсередини, намагався підняти до височенного купола, де величаво й таємничо в розмальованих картинах проживали свої нескінченні віки матеріальні зображення безсмертних біблійних персонажів.

Люди молилися, хтось ставив свічку, хтось просто стояв, опустивши голову, дехто підходив до ікон, щось промовляючи, цілував їх. Володька не чув, що саме говорили люди, але йому здалося, що вони щось просять. Чи просто розповідають. Можливо, й так. Розказують Богові про свої проблеми, надіються на Його допомогу. Ті, які від людей її вже не чекають.

Володька купив кілька свічок, розставив їх там, де ставили інші, особливо не переймаючись тим, що за ікони були перед ним. Біля образу Божої Матері завзято молилася якась дівчина років двадцяти. І хоча хустка дещо затуляла обличчя, Володька помітив, що воно гарне.

«Чому ця дівчина тут? Така щира віруюча чи така вельми грішна? Бо одночасно не можна бути і тою, й іншою».

Дівчина теж звернула увагу на хлопця, який дивився на неї широко розплющеними очима. Але вона не здивувалася: бачила різних людей, бо до храму заходила частенько, вважаючи, що хоч молитвою збереже в собі те людське, що ще залишилося в ній, зважаючи на зовсім не богоугодні вчинки, які, усвідомлюючи їхню порочність, усе ж доводилося їй робити.

Володька вийшов першим. Повернувся до храму, тричі перехрестився, як це робили всі, хто виходив із собору. Постояв, почекав. За кілька хвилин вийшла й дівчина. Володька відчував, як почав псуватися настрій. Йому ставало зле. Присів на лавочку. Дівчина бачила, що з хлопцем, якого вона запримітила в церкві, щось негаразд. Не вагаючись підійшла.

— Вам зле? — просто запитала.

— З чого ви взяли? — Володька ледве стримував роздратування. Йому ставало дедалі гірше, але до чого тут ця красуня?

— Бачу, — просто відповіла. — Мене звати Міла. Якщо я правильно зрозуміла ситуацію, то тобі, хлопче, зараз стане ще гірше. На чому сидиш?

У Володьки виникло бажання послати цю