Читати книгу - "Роман шукає"

— Розпишись, — звелів каптьор.

Ігор одержав усе новеньке: шинель, гімнастерку, шаровари, шапку, правий чобіт, онучі. Хитрий каптьор хотів на онучах вигадати — лише одну дати. Але Ігор миттю спостеріг його маневри:

— Давай, давай, не збіднієш!

Ігореві дуже хотілося попросити у госпітального водія, літнього, похмурого чоловіка, щоб той дозволив йому сісти за кермо й довести госпітального «опеля» аж до самісінького міськкому, але відчуття важливості покладеної на нього місії не дозволило легковажити. Та й водій все одно не пустив би.

— Заходьте, товариші, — запросив їх секретар міськкому, виснажений чоловік у військовому вбранні. — Що у вас до мене?

— Підполковник Чураєв, — голосно відрекомендувався підполковник. — Інвалід Вітчизняної війни Вербицький, — так само чітко відрекомендував Ігоря й простяг листа.

Секретар міськкому трохи здивовано розкрив старанно заклеєний, та ще й запечатаний сургучними печатками конверт і запропонував:

— Сідайте, сідайте, товариші.

Прочитавши листа, він пожвавішав, схвалив ініціативу:

— Не будемо відкладати цієї справи. Зараз її й розв’яжемо.

Викликав завідуючу відділом, зовсім молоду, комсомольського віку, рухливу жінку (Ігореві здалося, що вона не старша за нього) й спитав, які курси можна негайно організувати при протезному госпіталі. Завідуюча відділом запропонувала організувати курси бухгалтерів та кухарів.

— Повертає на такий час, — сказала вона, — коли кухарям буде вдосталь роботи.

— Ні, — не погодився Ігор. — Не дуже пострибаєш біля плити на одній нозі. І з одною рукою зразу ж каструлю перевернеш. Треба щось інше.

Завідуюча відділом подивилася на порожню Ігореву холошу й трошки знітилась.

— То спробуємо підшукати якесь інше ремество, щоб можна було виконувати роботу сидячи.

— Добре, — кивнув секретар міськкому. — І не будемо зволікати з цією справою. Прошу завтра до кінця дня повідомити, що зроблено. А не вийде так, — трохи примружившись, повернувся секретар міськкому до підполковника Чураєва та Ігоря, — що ваші інваліди не підуть на ті заняття? Що, замість занять, вони й далі, користуючись своїм становищем, купуватимуть на вокзалі залізничні квитки, а потім перепродуватимуть їх?

Ігор почервонів.

— Про це ми самі подбаємо, — сказав він так різко, що аж сам злякався.

Секретар міськкому подивився на Ігоря з цікавістю й неприхованим задоволенням.

— Звичайно, — сказав він, — самі ви й мусите подбати. — І раптом, ніби щось зважуючи про себе, спитав: — У вас яка освіта?

— Десять класів закінчив.

— Коли ви йдете з госпіталю?

— Як протез буде готовий. Місяців за три — чотири.

— Ви комсомолець?

— Комсомолець.

— Що далі збираєтесь робити?

— Не знаю. Працювати думаю. Бо я одружуватися збираюсь… Ну й одночасно вчитись далі.

— Де вчитись?

— В університеті. На юридичному.

— Чому на юридичному? — здивувався секретар міськкому.

— Ленін навчався на юридичному, — тихо пояснив Ігор.

— Он воно що. А в міськкомі комсомолу не хочете попрацювати? Інструктором?

— Не знаю, — сказав Ігор. — Це якось несподівано… Подумати треба…

— Подумайте. А як надумаєте — приходьте.

Поки спускалися сходами й добиралися до машини — вона стояла майже за квартал, а вулиця була розрита: міняли брук, — підполковник Чураєв зосереджено мовчав, щось обмірковував. І вже тільки коли до госпіталю наближалися, підбив підсумок своїм роздумам:

— Ех, Вербицький, не служили ви на турецькому кордоні. Ну хіба можна було секретареві міськкому отак бовкнути, що й без нього розберуться? Та він же генерал-майор за військовим званням. Тільки що погонів не носить. А як на військове перевести його цивільну посаду, то вона й на генерал-лейтенанта тягне…

Ігор не виправдовувався. Йому й самому було соромно, що бовкнув він таке. І все ж у душі його щось виспівувало щиро й весело:

У вестибюлі госпіталю Ігоря перестрів Голобородько у супроводі Байрака й Нахмановича. Останнім часом Юнкерс почав підкручувати вгору свої вузенькі чорні вусики, і тепер його обличчя схоже було на обличчя винового валета з тих сороміцьких карт, що їх колись одібрав підполковник Чураєв.

— Зачекай, — владно наказав він Ігореві і, коли підполковник одійшов далі, спитав: — З Чураєвим злигався? В свати його запрошуєш?

Ігор мовчав.

— Поспішаєш, хлопчику. Не буде в тебе свайби. Спочатку на весільний подарунок хоч кусок збери, — «куском» Юнкерс називав тисячу карбованців, — а потім уже й женихайся. От тобі аванець. — Він, не рахуючи, витяг з кишені паку грошей. — Бери Славка й того… латиша, чи хто він там, й шпарте на вокзал.

Щось нове було в тоні Юнкерса — якесь чекання, непевність і напруженість. Ігор зібрав рішучість з усіх закапелків душі й стулив у різке:

— Ні! — А вже потім додав стрішаніше: — Я не піду більше на вокзал. Й інші не підуть. З цим — по-кінчено.

— Он воно що, — ніби зрадів його відповіді Юнкерс. — То вважай, що із жениханням твоїм теж покінчено. Згадаєте мої слова, хлопці, — звернувся він до Байрака й Нахмановича. — Нашою буде Любочка.

Він хотів ще щось додати, та у вестибюль вийшла начальник госпіталю Оксана Кіндратівна.

— О, — зраділа вона, — Ігор Максимович! Я вас дуже прошу, як звільнитеся, відразу ж зайдіть до мене.

Вперше в житті Ігоря Вербицького назвали на ім’я й по батькові. І ніхто з присутніх не засміявся. Навіть Юнкерс…

В кабінеті у Оксани Кіндратівни Ігор застав підполковника Чураєва. Він посміхався до Ігоря, як до людини, з якою разом пережили серйозну пригоду, що закінчилася цілком щасливо.

— Порадилися ми тут, — сказала Оксана