Читати книгу - "Війна з багатоликим звіром"

Станіслав не міг усидіти на місці, він кидався від вікна до дверей і назад, потім визначив на секундомірі час нагрівання — 7 хвилин 38 секунд — вийняв футляр з-під пахви, нетерпляче відкрив його і вклав у рот квадратик брудно-сірої маси — свого нового «Повноцінного екохліба». «Чудово, вже майже теплий!» — вигукнув Станіслав. У пласкій, схожій на портсигар, коробочці лежали квадратики екохліба, що відповідали дозам, і Станіслав ретельно поміряв їхню температуру контактним термометром: 32,4 °C. Якби він витримав цілих десять хвилин, одержав би температуру людського тіла, ідеальну для їди.

Мій винахід надзвичайно простий, міркував Станіслав Бімонь, — повноцінний екохліб, що містить усі необхідні поживні речовини й уже накраяний на шматки. Завдяки цьому відпадає потреба не тільки у виделках, ножах чи ложках, але й у тарілках, мисках та іншому посуді, кожен може нагріти його до ідеальної для споживання температури в своєму підпахвовому футлярі за допомогою власного тепла і їсти де завгодно і коли завгодно.

У людства відпаде потреба в кухнях, їдальнях, ресторанах, офіціантах, кухарях, воно вже не розбазарюватиме сировину, час на приготування їжі, зникне тупа зажерливість, шкідлива для тіла й духу. Люди не запрошуватимуть більше один одного на вечерю, а тільки до театру, кіно чи на концерт, а під час антракту зможуть хутенько перекусити екохлібом з підпахвого футляра — чому, власне, приймання їжі вважається більш естетичною справою, ніж виділення її недотравлених решток? А згодом ця екоїжа зробить можливим те, що давно вже радять лікарі, — їсти якомога частіше й малими дозами.

Звичайно, декому ця страва видасться надто простою. Але з якою б радістю сприйняли її сотні мільйонів голодуючих на нашій планеті!.. Хоча, можливо, через певний час і декому з наших гурманів прийдеться до смаку тепла екоїжа з-під пахви, оскільки ні сировини, ні енергії вже не вистачатиме.

— На тебе чекають, — з’явилась у дверях секретарка Тіна Трикова, бо Станіслав навіть не помітив, що робочий день закінчився. — Підеш з нами?

— Ні.

— Чому?

— Не маю на це часу.

— А на що маєш?

— Ти однаково не зрозумієш, — з презирством промовив він і попрямував додому.

Тіна стала вже зовсім гнідою, подумав Станіслав. Хоча вона знову з Тібором. Невже таке людське щастя?

Станіслав швидко перевдягся в спортивну форму і збіг сходами до залу засідань, де щодня після роботи проводилися «фізхвилинки».

Відчиненими вікнами до залу заходив лютневий мороз, а працівники корпусу В були в тренувальних костюмах. На тілах багатьох із них видніли залишки БЗУ, в Рогана, одягненого в гарні спортивні труси з лискучого фіолетового атласу, лишився ледь помітний шрам. Станіслав різко свиснув, і почалося тренування — біг підтюпцем і підскоки; потім заняття на снарядах — надзвичайно важкі вправи для чоловіків та полегшені варіанти для жінок. Від розпашілих тіл у холодному повітрі стояла пара, а БЗУ відвалювався од них цілими кілограмами.

— Скільки себе пам’ятаю, ніколи ще не мав такої чудової форми, — сказав Еда Станіславові після закінчення занять, коли приймали душ в одній кабінці.

— Оце, значить, усі? — спитав Станіслав Бімонь. — Сьогодні на три чоловіки менше. Коли ми починали, нас було сорок два, а тепер — біля тридцяти.

— Фізхвилинки потроху виходять з моди. Ну кому, насправді, може подобатися постійне підстрибування по свистку, як на казарменому плацу? Мені, наприклад, ні.

— Інтелектуальні вправи, безумовно, приємніші. — Станіслав так енергійно розтирався рушником, що його могутнє біле тіло нагадувало полуничне морозиво.

— Я бачив на телеекрані, але наскільки це ефективно?

— Спробуй…

Заводський штаб ТСЗ був розташований у заводській-таки лікарні. Головний лікар Ліхтенберг особисто прийшов привітати головного інженера об’єднання.

— Половині своїх пацієнтів ми приписуємо як лікувальний засіб виключно фізхвилини, — оголосив він.

— Чи не можна якось збільшити цей відсоток?

— Штаби ТСЗ всім надають безкоштовну допомогу, звичайно, тим, хто цікавиться.

— Ця допомога повинна бути обов’язковою! — несподівано втрутився Станіслав.

— Як ото чищення зубів і миття рук, — додав доктор Еда Роган. — Зрозуміло, навряд чи вдалося б упровадити її наказом генерального директора.

— Ми повинні виявляти терпіння, — розсудливо промовив головний лікар Ліхтенберг, — і зрозуміти наших людей, які, покінчивши з мазутом, тепер наполегливо розширюють виробництво.

— … а банди гнідих як вандали орудують у місті, — нетерпляче перебив його Станіслав. — Гніді валяються в покинутих квартирах, об’єднуючись цілими поверхами… Ми вже маємо в Усті повністю бурі будинки!

— Нам необхідно більше інспекторів для виявлення заражених, — сказав головний лікар. — Їхня робота, щоправда, нелегка, а подекуди чомусь і непопулярна. Ви, здається, хотіли познайомитися з комплексом наших інтелектуальних вправ проти БЗУ. Як уже показувало телебачення, йдеться про розвиток і стимуляцію розумових процесів хворих, починаючи від пам’яті аж до творчої активності.

У розташованій на першому поверсі штабу ТСЗ аудиторії стояв гамір, наче в першому класі, а лікар у білому халаті походжав, мов учитель, між рядами стільців. Перший ряд, де сиділи найбільш уражені багатозвіром, хором повторював:

— … помножити на два буде шістнадцять… помножити на два буде тридцять два… помножити на два буде шістдесят чотири…

Пацієнти в другому ряду вивчали географію Іспанії.

— Столиця Іспанії — Мадрід! — лаконічно відповів молодий інженер Доубек.

— Добре, — похвалив його лікар і запитав: — Чи знає хтось якісь інші іспанські міста?

— Барселона, — старанно відповіли пацієнти, — Севілья, Малага, Гранада, Валенсія, Кордова, Толедо, Більбао, Сан-Себастьян, Сарагоса.

— Саламанка, — знову сказав інженер Доубек, коли його товариші вже вичерпали свої знання.

— Чудово. А чи знає хтось якісь іспанські гори?

— Піренеї! — хором проказала вся лава і затнулась.

— С’єрра-Невада! — декламував інженер Доубек, ніби шмагав батогом. — С’єрра-де-Гвадаррама.