Читати книгу - "Війна з багатоликим звіром"

— Чудово, Доубек, достатньо. Можеш пересісти на третю лаву.

На третій лаві двоє хворих, що досягли вже більш помітних успіхів, писали автобіографії, а за їхніми спинами, на останній, четвертій лаві, ті, що мали найбільші успіхи, малювали й моделювали фігурки з білої пластмаси.

— … помножити на два буде сто двадцять вісім… помножити на два буде двісті п’ятдесят шість… — тим часом вів далі перший ряд.

Еда Роган пішов, пояснивши, що в нього заболіла голова. У вікні потім було видно, як він запалив на подвір’ї сигарету і в хмарі сіруватого диму рушив до своєї машини.

Тільки-но позбувся звіра на шкірі, як знову підгодовує його в легенях, з презирством подумав Станіслав і знову подався до спортивного залу, де міг боротися з гнідою неміччю всіма приступними засобами, тобто біганням, стрибками, атлетичними вправами з гантелями та на шведській стінці. Просто, але ефективно. Потім він вибіг на другий поверх і зайшов до заводського штабу ТСЗ, де вже зібралася група інспекторів з білими пов’язками.

В обов’язки інспекторів штабу ТСЗ входив контроль за додержанням правил. Діяли інспектори добровільно, на громадських засадах, у вільний час. Начепивши білу пов’язку, Станіслав попрямував на чергування.

Невдовзі після закінчення робочого дня коридори управління затихли, але з-за дверей відділу зарплати чулися веселі голоси, і Станіслав зайшов туди не постукавши. Чотири працівниці, що сиділи навколо письмового столу, злякано озирнулись. Одна з них миттю заховала щось під стос паперів, очі всіх чотирьох неприродно блищали.

— «М’ясце» їсте? — кинув їм Станіслав.

— Ми? Та ви що! — гнівно заперечували вони, перебиваючи одна одну. — Ми тут підбиваємо квартальний баланс. Знаєте, що це таке? Це така штука, яку вам, інспекторе, навіть важко уявити. А вдома на нас чекають інші клопоти, діти. А ще треба стрибати навколо наших ледацюг-чоловіків, бо вони не допомагають заїждженим жінкам, а швендяють з білими пов’язками на рукавах і чіпляються до людей!

Станіслав мовчки відсунув папери й угледів каструлю з недоїдками «м’ясця» та чотири ложки. Він схопив каструлю й кинув її у сміттєвий кошик.

— Вважаєш себе справжнім героєм? — тихо, по-материнському запитала найстарша жінка.

— Відходи повинні бути з відходами, — твердо відповів Станіслав.

— Мав би знати, що ми тут справді надриваємося за малу плату й часто лишаємось аж до вечора, як оце сьогодні, — докинула найстарша. — А це виснажує, розумієш? Часом так, що далі просто вже неможливо. Всі ми — матері.

Може, краще псувати серце дорогою міцною кавою, а здоров’я — таблетками? «М’ясце» дешевше й принаймні не таке шкідливе.

— Але воно отупляє як наркотик! — наполягав Станіслав, — Значно краще — займатися фізичними вправами.

— Мені вже шістдесят п’ять. Ось вони — вагітні, — показала жінка на двох подруг, — а «фізхвилин» з нас і вдома вистачає. Ти просто не хочеш нічого зрозуміти, інспекторе, — гнівно промовила жінка. — Тож дивися, більше сюди не приходь, хлопче. Більше до нас не ходи.

Станіслав вислизнув з кімнати, тихенько зачинив по собі двері, а на сходах притиснувся чолом до холодного скла й подумав: що я міг їм відповісти?

Повільно спустившись униз, він задумливо йшов подвір’ям, коли раптом його увагу привернули підозрілі звуки, що долинали зі складу. Ворота були зачинені, але крізь маленьке заднє віконце в складі він розгледів цілу юрбу гнідаків: то вже були не перевтомлені жінки, а молоді дужі комірники та шофери, які варили «м’ясце» в п’ятдесятилітрових казанах і сушили на металевих деках розчинний порошок. Їх аж п’ятеро, мені самому не впоратись, подумав Станіслав, зайшов до першого-ліпшого кабінету й зателефонував у штаб ТСЗ.

Певний час нічого особливого не відбувалось, та раптом зі складу виїхала крита машина й покотила до прохідної. Черговий Польда Штрунц підняв шлагбаум і випустив машину на вулицю.

Станіслав убіг до складу відчиненими ворітьми, але там уже нікого не було, зникли й казани з «м’ясцем» та металеві дека з порошком… Хто попередив гнідих? Певно, десь тут є телефон, вирішив Станіслав.

Подвір’ям ішло шестеро інспекторів. Хтось із них…

— Серед нас зрадник! — сказав він їм.

Усі ввійшли до приміщення на першому поверсі й роздяглися догола. На тілах декого з них лише подекуди видніли дрібні бурі крупинки. Загалом усі шестеро були білі.

— Хто ж їх усе-таки попередив? — наполягав Станіслав.

— Звідки ти телефонував?

— Ось із цього апарата подзвонив до штабу.

— Хлопці, хто з вас брав трубку?

— Я — ні.

— Я також.

— Та й я не брав. Нас там було чоловік з десять…

— Ясно! Біля телефону сиділа Ружа Срнцова! — зрештою пригадали вони.

Інспектори швидко повернулися назад. Ружена Срнцова, добровільна працівниця штабу, саме збиралася йти. Старший інструктор вислухав інспекторів і запитав у жінки:

— Навіщо ти це зробила?

— Я ж нічого… — замимрила вона, однак проти стількох свідків опиратися не змогла. — Мій чоловік працює в гаражі, він зовсім гнідий… — плачучи зізналася жінка. — А я боялася, щоб його не посадили в тюрму…

— Не можна посадити когось через недугу, так само як не можна карати хворого за нежить чи виразку шлунка, — заперечив старший інструктор. — Це ж стосується курця, еротомана або любителя пива. Хіба що ці хворі становлять суспільну небезпеку.

— Ті, що були в гаражі, якраз і є суспільно небезпечними, — вибухнув Станіслав. — Підпільні виробники розчинного порошку — це вже як наче розповсюджувачі наркотиків. Таке карається в цілому світі!

— Однак розчинний порошок, як і решта мазутових продуктів, не числиться в жодному реєстрі заборонених наркотичних речовин, — пояснив йому старший інструктор. — Ніхто ж нікому не забороняє вживати тютюн, пиво або вдаватися до позашлюбних статевих стосунків.