Читати книгу - "Вигнанці"

Тим часом у кімнатці, де світилась лампадка перед статуєю пресвятої діви, йшла метушня. Посеред кімнати стояла Франсуаза де Ментенон. Легкий рум'янець збудження грав на її щоках; звичайно, спокійні сірі очі світились дивним блиском. На ній було вбрання з білого глазету, оздоблене й підбите сріблястою саржею і обшите біля коміра й рукавів дорогими мереживами. Навколо неї клопотались три жінки; то час від часу відходили набік, оглядаючи вбрання, підбираючи й пришпилюючи, поки не зробили всього на свій смак.

— Ну от, — промовила головна кравчиха, поправляючи востаннє одну з розеток, — тепер, здається, добре, ваша вел… мадам, хотіла я сказати.

Мадам де Ментенон усміхнулась на дотепну помилку придворної кравчихи.

— Я особисто цілком байдужа до вбрання, — промовила вона, — але сьогодні мені хотілося б бути саме такою, якою король бажав би мене бачити.

— Ах, мадам так легко одягати. У мадам така постать, така постава! З такою шиєю, станом, такими руками який одяг не буде ефектним! Але що нам робити, мадам, коли разом з одягом доводиться створювати й постать? Ось, наприклад, принцеса Шарлотта-Єлізавета. Учора ми кроїли їй одяг. Вона, мадам, маленька на зріст і повна. О, просто неймовірно, яка вона повна! На неї потрібно далеко більше матерії, ніж на вас, мадам, хоч вона значно нижча за вас. Ах, я певна, що не милосердний господь вигадав створювати таких повних жінок. А втім, вона ж баварка, а не француженка.

Мадам де Ментенон не слухала базікання кравчихи. Очі її були звернені до статуї, що стояла в кутку, її губи шепотіли молитву.

Хтось обережно постукав у двері, порушуючи її молитву.

— Це Бонтан, мадам, — сказала мадмуазель Нанон: — він просить передати, що король готовий.

— То не будемо примушувати його чекати. Ходімо, мадмуазель, і нехай благословить бог наше починання.

Маленьке товариство зібралося в прийомній короля і вирушило звідти в каплицю. Попереду йшов величний, повний свідомості ваги свого сану архієпископ у зеленому одязі, з молитовником у руках, розгорнутим на обряді шлюбу. Поряд з ним дріботів коротенькими ніжками його роздавач милості, а двоє маленьких придворних слуг у. яскраво-червоних камзолах несли засвічені факели. Король і мадам де Ментенон ішли поруч — вона спокійна й стримана, з лагідним виглядом і спущеними віями, він з рум'янцем на смуглявих щоках, з розгубленим нервовим поглядом людини, яка розуміє, що переживає один з найзначніших етапів у житті. Слідом, в урочистій безмовності, йшла невеличка група вибраних свідків — високий, мовчазний отець Лашез, Лувуа, який понуро дивився на наречену, маркіз де Шармарант, Бонтан і мадмуазель Нанон.

Факели кидали яскраво-жовте світло на цю-маленьку купку людей, що поважно проходила коридорами й залами, в каплиці вони освітили фрески на стелі й стінах, відбилися в позолоті й дзеркалах, але по кутках, ніби для боротьби з хистким світлом, скупчувались довгі чорні тіні. Король нервово вдивлявся в темні ніші, в портрети предків та родичів, які красувалися по стінах. Проходячи повз портрет своєї покійної жінки, Марії-Терезії, він дуже здригнувся і, задихаючись, прошепотів:

— Боже мій! Вона нахмурилась і плюнула на мене!

Ментенон торкнулась до його руки.

— Нічого немає, сір, — заспокоїла вона теж пошепки. — Гра відблиску світла на картині.

Її слова справили звичайний вплив на короля. Вираз ляку зник у його погляді, і, взявши її за руку, він рішуче пішов уперед без страху й несміливості. Через хвилину вони вже стояли перед олтарем і слухали слова, які зв'язували їх навіки.

Коли вони відійшли від олтаря, на руці у неї блищала нова обручка, і каплиця сповнилась гомоном привітань. Тільки король нічого не говорив, але мовчки дивився на свою нову супутницю в житті так, що вона не бажала нічого більшого. Вона була, як звичайно, спокійна й бліда, проте кров кипіла, у неї в жилах. — Тепер ти королева Франції, — здавалось, говорила вона, — королева, королева, королева!

Аж раптом на неї набігла тінь, ч вона почула тихий, але твердий шепіт:

— Пам'ятайте обіцянку, дану вами церкві.

Вона здригнулась, обернулася і побачила перед собою бліде, серйозне обличчя єзуїта.

— У вас похололи руки, Франсуаза! — промовив Людовік. — Ходімо, люба, ми занадто довго пробули в цій темній церкві.

Мадам де Монтеспань, заспокоєна запискою брата, лягла спати. Вона знала Людовіка краще від багатьох: їй добре була відома упертість і завзятість у дрібницях, що становили одну з відмітних рис його характеру. Коли він заявив, що бажає бути повінчаним архієпископом, то ніхто інший, крім архієпископа, не може виконати обряду шлюбу. Таким чином, вінчання не відбудеться принаймні в цю ніч. Побачимо, що принесе завтра, і коли вже їй не вдасться розбити плани короля, то, значить, вона дійсно збулась розуму, сили привабливості й краси.

Ранком вона вдяглася дуже дбайливо, напудрилась, трохи підрум'янилась, наліпила, мушку поряд з ямочкою на щоці, вдягла фіолетовий оксамитний пеньюар і перловий убір з старанністю воїна, який готується до боротьби на життя й на смерть. До неї ще не дійшла звістка про велику подію цієї ночі; хоч при дворі йшли жваві розмови про неї, але у Монтеспань, внаслідок зарозумілості, чваньковитості й злого язичка її, не було ні друзів, ні співчуваючих їй знайомих. Вона прокинулась в чудовому настрої і думала тільки про способи, як добитися в короля аудієнції.

Вона була ще в будуарі, закінчуючи свій туалет, коли паж доповів їй, що король дожидається в салоні. Мадам де Монтеспань ледве могла повірити такому щастю. Увесь ранок вона сушила собі голову, як їй добратися до короля, а тут він сам прийшов до неї. Вона глянула востаннє в дзеркало, похапцем поправила одяг і швидко вийшла з кімнати.