Читати книгу - "Високий Мисливець"

Караї спустився із свого спостережного пункту, підтягнув попругу і неквапом поїхав у долину. Дорогою він намагався уявити собі спершу страх, а потім радість старого вождя, коли той зі свого ліжка побачив хмару куряви, а потім почав розрізняти в ній передніх вершників, котрі вели за собою величезну череду, коли зрозумів, що в його село прийшло багатство, яке дасть можливість здійснити його плани. Вождь наважився на великий ризик. Він поставив парагвайцеві все, що обіцяв, хоч ніколи не бачив і не знав його. Вождь вбачав у цьому єдиний шлях до здійснення своїх замірів. Але як легко можна було втратити все — свійську худобу і коней, а скільки людей при тому загубити! Адже їхня худоба могла пристати до дикого стада і разом з ним змести все на своєму шляху!

Коли Караї спустився в долину, Алонсо все ще лежав у траві. Здавалося, що парагваєць спить, але все його тіло дрібно тремтіло.

— Виходить, така пригода може вразити не тільки мене, — мовив Високий Мисливець. — Навіть тобі, бувалому «індіанцеві», вона зіпсувала нерви.

Караї приніс води і змочив Алонсо чоло і груди. Потім перевернув його на спину і почав робити штучне дихання. За кілька хвилин Алонсо оговтався. Знявши з мертвих биків свої болеадори, він сів у сідло і разом із Караї рушив по дорозі, протоптаній стадом.

— Увечері треба послати кількох хлопців, щоб розібрали тих биків. Шкода, якщо пропаде стільки м'яса. Отих двох можна було б і не стріляти, а пустиш слідом 8а стадом.

— Якби я їх вчасно не застрелив, кадувеям був би каюк. Бики збунтували б стадо, і воно змело б усе. М'ясо хай лишається орлам. Можна буде використати хіба що шкури.

— А чому не забрати м'ясо? Треба підказати індіанцям, що запаси роблять і тоді, коли є зайві харчі.

Цього м'яса не можна їсти. Бики загнані, і в них спінилась кров. Поки хлопці сюди прийдуть, м'ясо вже буде отруйне. Тільки грифам воно не зашкодить.

Та шкури з мертвих биків так і не зняли — не було часу. Повернувшись у Наліке, Караї й Алонсо дізнались, що невелика частина стада втекла й повела за собою кілька голів свійської худоби. Це сталося через те, що перед загорожею деякі бики прийшли до тями, і їх уже ніяк не можна було загнати всередину.

Цілу ніч індіанці розводили биків, корів і телят по різних загорожах. Роботи було досить для всіх. Тільки Алонсо, Альваро й Байджокігі не працювали, але ніхто не докоряв їм. Адже вони виконали роботу, яка потребувала дуже великої відваги, і виконали добре.

Наступні дні також піхто не спочивав. Треба було холостити биків і обрізати кінці рогів коровам, яким не подобались ані загорожі, ані люди, обміркувати, куди гнати стадо далі, давши худобі як слід зголодніти.

На радість Алонсо, індіанці вже першого дня почали відбирати його четвертину стада. Це були найкращі бики й корови, і парагваєць аж світився від щастя.

Тільки тоді, коли найважливішу роботу було закінчено, Наувільйо запросив обох молодих вождів та Караї на нараду. Згодом покликали й полковника. Та перед тим Байджокігі запропонував Високому Мисливцеві трохи проїхатись.

— Нам, мабуть, не пощастить відрадити Наувільйо від нападу на Барранко, — промовив він, коли обидва від'їхали на таку відстань, що їх уже не видно було з села. — До того ж він хоче сам вести воїнів. Ти дозволиш?

— Не уявляю, як би я міг заборонити йому. Наувільйо знає, що жити йому недовго, я не приховую цього від нього. Він хоче вмерти у бою, а не на ліжку. Я його розумію. Рано чи пізно ви змушені будете вчинити напад на фазенду. Ця наймана банда не примириться з поразкою. Ті нікчеми вже, мабуть, розповіли, як билися з переважаючими силами індіанців і як понищили силу ворогів. Тепер Мальгейрос наполягатиме, щоб вони вибили решту індіанців, захопивши для нього весь цей край. Він пообіцяв списоносцям чималу плату, але сказав, що розрахується тільки після того, як звоює індіанську землю. Я маю відомості, що там щось готується, тому поїду в Барранко і спробую перешкодити біді. А те, що замислив Наувільйо, входить і до моїх планів. І хоч сам Наувільйо, можливо, загине, що ж, так чи інакше його смерть неминуча. Я думаю, що після нього ти об'єднаєш плем'я і наведеш лад.

Байджокігі заперечливо похитав головою.

— Смерть Наувільйо буде загибеллю кадувеїв, — рішуче сказав він. — Наувільйо довгі роки не скликав ані ради старійшин, ані ради воїнів, владарюючи сам. Тепер саме він тримає вкупі плем'я. Наувільйо не повинен загинути, а ми не повинні допустити, щоб він вчинив напад так, як збирається то зробити. Це не дасть нічого. Винищать тільки мешканців Барранко, та й годі. Він хоче рушити в похід з вісімнадцятьма чоловіками, як колись Ітакадуана. Для цього Наувільйо відібрав лише старих воїнів, весь час радиться з ними, причому не допускає нікого з нас, молодих. Битися вони будуть як у старину — самими ножами. Якщо ти не перешкодиш цьому, більшість воїнів загине. Тим часом вони переб'ють жінок і дітей, пограбують фазенду і підпалять її, як робили колись давно.

— А це тобі не до смаку? — запитав Караї, якого найбільше цікавило те, як «цивілізація» вплинула на «дикунів». — А як на це дивляться твої люди?

— Декому це, мабуть, сподобається, особливо старшим, які колись воювали з білими. Але молодші розуміють, що Мальгейрос викличе військо, і проти нас піднімуться всі, навіть ті, з якими ми в добрих стосунках. Тоді нам кінець.

— Ти гадаєш, що Наувільйо, ідучи з ножами проти рушниць, ні на що не сподівається?

— Про це я не турбуюсь — Наувільйо, напевне, обміркував якусь воєнну хитрість. Він докладно розпитував полковника про всі зміни, що сталися в Барранко відтоді, як він там