Читати книгу - "Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд"

Обличчя юнаків були прекрасні: ясні, розумні, повні життя, наскільки це могла передати стара світлина.

Переглянув фотокартки пізнішого часу — веселі, щасливі, засміяні люди під часи відпочинку — і подумав, слухаючи короткі пояснення старої жінки: щó має вона думати й відчувати, адже на її життя і любих людей її кола, світлих і розумних, чесних і відданих святим пориванням, наїхав червоний, заюшений кров’ю і розпечений, як залізо, зубастий молох-хам, який нещадно всіх перемолов, і тільки через особливе, може, також абсурдне щастя, ця жінка, колись справжня красуня, вишукано одягнена і з мрійною задумою в очах, зуміла зберегтися, але що з того, коли її світ, чиї уламки оце й відбито на світлинах, згромаджених у ветхій, як і вона, хоромині фотоальбому, було так нещадно й безповоротно знищено?

— В усіх цих людей, — сказала, ніби підслухала мої думки, господиня, — залишилася тільки я і хіба ще хтось, як оцей Микола Ковалевський, тезко мого чоловіка, котрий зумів утекти.

— Страшні речі, — мовив я. — Але добре, що зуміли це зберегти.

— Та кому буде цей мотлох потрібний по мені? — сказала гірко. — Мого Славика також уже нема.

І почала показувати зображення свого сина В’ячеслава, і той поступово виростав через ряд світлин, поки став юнаком із буйним кучерявим чубом, в окулярах і з тонким інтелігентним лицем. Але одна особливість була в його зображеннях: очі, темні й глибокі, залишалися завше сумними, ніби почував, що він нащадок знищеного світу, а отже, приречений і сам. І виявилося, що це й справді так, але забрав його зі світу не Молох, а Господь.

— Правда, ви з ним трохи схожі? — спитала господиня. — Я це відразу помітила.

Але, на мою думку, я з тим хлопцем схожий не був, хіба щось в очах, бо не мав ані пишного кучерявого чуба, ні його вроди й вишуканості — я пагінок коліна простішого. З другого боку, не помилялася: і цей хлопець, і загинулі люди були мені симпатичні, тобто подобалися, а що так, на них і на хлопця я схожий був. Бо хоча не міг похвалитися відомими чи високоосвіченими предками, потяг до таких людей мав сильний, отже, хотів бути таким, як вони, і вони, можливо, могли б стати моїми друзями й однодумцями, бо серед сучасників я мав і маю друзів вельми мало. Отож і я по-своєму істота також колишня, не так теперішнього, як знищеного Молохом світу, бо той Молох існував і тоді, і так само жер і перетравлював людські душі, перетворюючи їх у духовних, собі підлеглих і прихильних, мутантів. Я ж не тільки йому не віддався в непорушне й вічне підданство, як писали у давнину, але намагався в цьому страшному світі власну честь зберегти. Ось чому з такою пожадливістю вдивлявся в ті погаслі й непогаслі на фотопапері обличчя, нутром відчуваючи, що з ними був би принаймні не самотній. І тут мене навідала парадоксальна думка чи запитання: «А Іра — чи могла б уписатись у той світ?» Але на це дала недвозначну відповідь господиня, бо назвала її «дівкою» і у свою фортецю-дім не допустила. І хоч як любив я Іру, в глибині душі мусив погодитися, що мала рацію, хоч Іра і вважала себе принцесою чи царицею. Але світ принцес і цариць, подумав я, існував ув іншому вимірі, який, як і світ Молоха, із цим, побаченим мною, аж ніяк не поєднувався, хоча Молох знищував так само нещадно і світ принцес і цариць.

Ми того вечора довго засиділися, пили чай, і я слухав про школу Дурдуківського, про літературну дискусію двадцятих років, про Сергія Єфремова та Андрія Ніковського, про Федора Матушевського, професора та поета Миколу Зерова, про Максима Рильського, Валер’яна Підмогильного та Євгена Плужника — виявляється, усіх цих людей її чоловік знав, а опосередковано й вона.

Господиню начебто прорвало; очевидячки, у своїй пустці-фортеці давно не мала справжнього, їй до душі, співрозмовника, і ці спогади й розповіді нуртували в ній і все-таки шукали виходу, мучили й неволили, отож, живучи вічно замкнутим і суворим життям (те, що невеликі виходи в учительський світ, тобто до колег, усе-таки залишалися, не заперечувало цього, бо там жила в інших сферах та обертах, сказати б, новонадбаних), вона не могла не стомитися, що зовсім не визначало заламання. Чи був я схожий на її сина — це, як сказав, проблематично, але в одному мала безсумнівну рацію: я її зрадити не міг, та й не в такому віці пробувала, щоб боятися зрад. Отож, твердо знаючи, що й сама невдовзі перейде у світ тіней, шукала у ньому, який був до неї ворожий, хоч якогось опертя і, волею долі, знайшла його в мені, і в цьому, гадаю, не помилилася. Не зайве звідомити: той альбом, як і залишки книжок її чоловіка, переховується й досі в мене, і коли ставало по-особливому гірко чи самотньо, я виймав його із шафки й уважно розглядав — це стало для моєї самотньої душі своєрідним лікувальним моціоном, відтак альбом зробився для мене ніби сімейним, хоча, звісно, духовно-сімейним. Але те, що там зображено близьких мені, навіть рідних людей — безсумнівно.

Отже, той день виявився для мене вельми насичений подіями, через що ніч стала накописьком марень, що змінювалися одне за одним, з’єднані поміж себе абсурдними ланками, ніби переходив з одного простору до іншого вузькими сутеренами. Такі сни в мене бувають: з кімнатами, переходами, закапелками, сходами, підвалами, тобто все знову набувало форми лабіринту чи кросворда; такі сни вже описував у цьому скрипті, але, що цікаво, тієї ночі зустрічалися мені люди не з фотокарток, а цілковито незнайомі, до яких, однак, певний стосунок мав, бо віталися зі мною, підходили перекинутися словом, а дехто показував дорогу, куди маю прямувати, хоча я нічого ні в кого не розпитував і ні до кого не заговорював перший. Ці всі люди були вбрані в однакову сіру