Читати книгу - "ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ"

Особливо сильно накидався Бєлінскій на Шевченкових "Гайдамаків". А про П. Куліша цей же Бєлінскій писав: "Одна скотина изъ хохлацкихъ либераловъ, нЂкто Кулішъ (какая свинская фамилія!) напечаталь исторію Малороссіи"...

А року 1856-го виступив проф. M. Погодин зі своєю новою теорією: росіяни-поляни з глибокої давнини жили над Дніпром, але татарський погром змусив їх перебратися на північ, де вони й перетворилися в російський народ. А порожні подніпрянські місця зайняла людність із заходу, галичани. Таким чином, першу державу на Дніпрі заклали й Віру Христову прийняли власне росіяни, а не українці, і вся стародавня література й мова Х-XIII віків — це все російське, а не українське, як вони хваляться. Це була патріотична російська ідеологія, що сильно вдарила українське національне почуття.

І розпочався "споръ южанъ съ сЂверянами", що з часом ще посилився (теорія проф. А. Соболевського) 51, і який для нас був спочатку корисний бодай тим, що змусив глибше дослідити історію своєї української мови. Але суперечка ця кидала в злість російських націоналістів, які незабаром покликали собі на поміч російський уряд. Року 1846-го, як ми бачили, українці заклали в Києві демократичне Кирило-Методіївське Братство, яке сильно налякало уряд, і він арештував і жорстоко покарав особливо трьох наших письменників: Шевченка, Костомарова й Куліша 52. І з цього власне часу розпочалася, правдивіше — відновилася, збільшена цензура на українське слово. Цензурі було наказано пильно стежити за українськими писаннями і "не давать перевЂса любви къ родинЂ надъ любовью къ отечеству", й вона почала викреслювати з українських творів усе, де вбачала "пристрастіе къ малороссійской народности".

За діяльністю видатних українців цензура пильно стежила. Наприклад, Київський митрополит Інокентій (Борисов) з цієї причини мусів листуватися з М. Максимовичем по-латині. Стаття Максимовича про Коліївщину 1768 р. була написана 1839 р., але цензура друк заборонила, і стаття побачила світ тільки 1875 р., вже по смерті автора.

З другої половини 50-х років у Росії скрізь повіяло вільнішим духом, бо скрізь почали голосно й настирливо говорити про скасування кріпацтва. В Києві розпочався великий рух, відродилася надія на вільне життя. Усі спішили на працю для народу: засновані були т. зв. недільні школи, почали появлятися українські підручники, книжки духовного змісту, народилося т. зв. "хлопоманство" й ходіння в народ. Рух пішов глибокий, і уряд не в силі був справитися з ним. Навіть сам Київський губернатор Гессе року 1861-го розіслав волосним старшинам свою промову до них мовою російською й українською ("Україна", 1927 р., кн. 6, с. 111-114). Українська літературна мова за цей час поважно зростала й ширилася, і здавалося, настають для неї вільні часи. Але тільки здавалося. Проти українського руху рішуче виступили поляки, пізніше й жиди, і це жидівський часопис "Сіон" перший кинув тоді на українців: сепаратисти! Народ був таки звільнений з кріпацької неволі 19 лютого 1861 року, випущений був на волю й Шевченко. Та року 1863-го відбулося невдале польське повстання, і вкінці було задушене не тільки це повстання, але й культурний український рух, який з ним в’язали.

Нагінку на українську мову, як це не дивно, розпочав Російський Святіший Синод. Українці добре знали значення Святого Письма в житті народу, а тому наш письменник Пилип Морачевський (1806-1879), інспектор Ніжинської гімназії, року 1860-го покінчив переклад чотирьох Євангелій на українську мову, й відіслав його до Св. Синоду, просячи поблагословити до друку. Синод 14 жовтня 1860 року відповів: "Переводь Евангелій, сдЂланный Вами, или другимъ кЂмъ-либо, не можетъ быть допущень къ печатанію". Це була неканонічна заборона українському народові читати Євангелію своєю рідною мовою, а разом з тим це був тяжкий удар по українській культурі.

Московський "День" та київський "ВЂстникъ Юго-Западной Россіи" року 1861-1862 стали сильно нападати на українців, вимагаючи, щоб вони зреклися свого "провинціальнаго нарЂчія, какъ памятки ненавистнаго ига польскаго", і щоб закинули мрії про введення до університетських лекцій, до церкви, урядів, судів "простолюднаго малороссійскаго нарЂчія, искалЂченнаго полонизмами", бо це "вопіющая нелЂпость".

Як я вже підкреслював, самі українці поважно сперечалися між собою про ролю української мови. Костомарів, що спочатку був прихильником самостійности нашої мови, пізніше стояв на тому, що російська мова — це "общерусскій языкъ", язик літературний, а українська мова — тільки для хатнього вжитку. Багато українців поділяли ці Костомарові думки. Російський уряд зручно поспішив використати ці внутрішні суперечки на свою користь, і вкінці Міністр внутрішніх справ Петро Валуєв (1814-1890) 20 червня 1863 року видав свого тяжкого історичного наказа, ухваленого "Височайше". Валуєв писав у цьому наказі, що "большинство малороссовь сами весьма основательно доказываютъ, что никакого малороссійскаго языка не было, нЂтъ и быть не можетъ, и что нарЂчіе ихъ, употребляемое простонародьемъ, есть тотъ же русскій языкь, только испорченный вліяніемъ на него Польши; что общерусскій также понятенъ для малороссіян, и даже гораздо понятнЂе, чЂмъ теперь сочиняемый для нихъ нЂкоторыми малоросіянами и въ особенности поляками такъ называемый украинскій языкъ; лицъ того кружка, который усиливается доказывать противное, большенство самихъ малороссовъ упрекаетъ в сепаратистскихъ замыслахъ враждебныхъ къ Россіи и гибельныхъ для Малороссіи". В українському русі Валуєв убачав тільки "политическіе замыслы Польши", а в бажанні вчити народ рідною мовою — "политическую пропаганду". Взагалі цензурний погром українського слова був викликаний польським повстанням. І міністр суворо наказав цензурі на будуче:

"Чтобы къ печати дозволять только такія произведенія на малороссійскомъ языкЂ, которыя принадлежатъ къ области изящной литературы, пропускомъ же книгъ на малороссійскомъ языкЂ как и учебныхъ и вообще назначаемыхъ для первоначальнаго чтенія народа, пріостановиться".

Це був страшний удар по розвою української культури, а в тому й української літературної мови; розвій мови, скажемо, наукової він цілком надовго спинив.

Цей Валуєвський наказ цікавий для нас тим, що, власне кажучи, він ніби задовольняв прилюдні твердження багатьох українців з Костомаровим на чолі, що підкреслює й сам наказ. Таким чином хатні суперечки про обшир літературної мови зручно підхопив і вирішив російський уряд, і то вирішив за початковою думкою Костомарова: українська мова нехай живе в красному письменстві, але вона не може бути мовою науки. І далі російський уряд пильнував іти власне цією дорогою: щоб українська література своїм змістом була тільки для селянства, а не для інтелігенції, — тут знову воскресла стара наука про "подлий стиль".

Знову наші внутрішні роздори й постійні незгоди тяжко вдарили