Читати книгу - "Земля, Ольга Кобилянська"

- Коби насіння не бу­ло та­ке до­ро­ге, був би я йо­го пус­тив, а так я бо­яв­ся, що він зле посіє, і пше­ни­ця не зійде од­на­ко­во! Ми­хай­ло мав уже вправ­ну ру­ку, а все-та­ки, засіва­ючи, ли­шав голі лат­ки!

- Та вже ж, що міг пе­ре­си­па­ти насіння…

- Я ка­жу, Маріє, що він уже по­лю­бив зем­лю,- тяг­нув дальше Івоніка,- та ли­ше то­го не по­ка­зує! Ви­дить, що не­ма що без неї ро­би­ти! Мо­же, то­му ка­зав так собі, ли­ше з люті: «Я не потрібую ва­шої землі!» Бо хто не потрібу­вав би її? Що він без неї варт? Він се лиш так із жовчі мав ска­за­ти, він упер­тий; я видів, що він уже інак­ше в по­ле впе­ред се­бе ди­виться!

Марія підки­ну­ла пле­чи­ма та й мах­ну­ла ру­кою.

- Ет!

- Що, Маріє?

- В нім не­ма ла­ду! Ану, ува­жай­те! Сьогодні хотів ора­ти й сіяти, хотів день у день за плу­гом хо­ди­ти, а завт­ра або по­завт­ра бу­де, як той вовк, сну­ва­ти­ся, ниш­по­ря­чи, бу­де хмар­ний, нес­покійний і до нічо­го пальцем не діткнеться. Як той вітер… (Во­на вда­ри­ла се­бе кілька разів пальця­ми по гу­бах). Бог йо­го знає, що ним так ка­ла­му­тить; так, як би про­ти півночі ро­див­ся. А як був ма­лий, то я бо­яла­ся, аби й му­ха на нього не сіла. Та­ке-то бу­ло!

Вона зітхну­ла.

- Такий уже вдав­ся! - відповів Івоніка. І справді, та­кої вже був удачі, так улад­же­ний. Ніхто не прис­по­соб­лю­вав йо­го, був сам із се­бе та­кий.

- Чим стар­ший, тим йо­му більше мо­ву відби­рає! Ще який­сь час, і він геть-геть заніміє! - до­ки­ну­ла ще Марія.

Обоє за­мовк­ли.

Чулося те­реб­лен­ня ку­ку­руд­зи, як зер­ня­та дзор­ка­ли до по­ли­ва­ної мис­ки, і лос­котіло де­ре­во в печі… Во­гонь горів жи­во, а по стінах ко­ли­са­ли­ся пре­дивні тіні…

- Маріє!

- Гай, бадіко!

- Я га­даю, чи не бу­ло би зле піти сього ро­ку до свя­то­го Іва­на до Су­ча­ви.

Вона не відповіла за­раз, аж пізніше ска­за­ла:

- Чому ма­ло би бу­ти зле? Але що по­не­се­мо?

- Те, що но­си­ли давніше, та що змо­же­мо! Там, у мо­нас­тирі, все прий­ма­ють! По­не­се­мо свічки, ме­ду, по­лот­на, мо­же, маєш кілька крас­них руш­ників і гро­шей. Звідти при­не­се­мо собі свя­че­но­го зілля. Я йо­го потрібую для бджіл, ме­жи насіння і та­ки так тре­ба йо­го вже, аби в хаті бу­ло. Хотів би я да­ти на чо­тир­над­цять службів. Сім службів за Ми­хай­ла, за йо­го здо­ров'я та й аби щас­ли­во і ско­ро вер­нув до­до­му, а сім на щас­тя для Са­ви.

- Аби як­най­бор­ше до­до­му вер­нув, Іво­не, аби як­най­бор­ше до­до­му вер­нув! - пот­вер­ди­ла Марія. - Тоді б я знов відітхну­ла! Вже б я зна­ла, що маю йо­го при собі і нічо­го не бо­юся!

По малій хви­лині за­ду­ми, під час якої до­ки­ну­ла тро­хи хво­рос­ту, спи­та­ла:

- Чи піде­те ви самі на про­щу до Су­ча­ви, чи піде­мо обоє?

- Підемо обоє.

- Я про се собі вже дав­но са­ма га­да­ла,- ска­за­ла,- але не ка­за­ла вам нічо­го, бо не зна­ла, чи схо­че­те пос­лу­ха­ти ме­не! На дум­ку піти на про­щу до свя­то­го Іва­на на­ве­ла ме­не Ан­на.

- Котра Ан­на?

- Ну, та­же та, що в дворі слу­жи­ла! Донька ста­рої Па­рас­ки, тої по­га­ної клан­ца­тої [97] вдо­виці. Ко­ли па­ни вип­ро­ва­ди­ли­ся до міста, заб­ра­ла її ста­ра до се­бе; але во­на дов­го в неї не вит­ри­ма­ла та й най­ми­лась у по­по­вих паннів. Від осені, ка­за­ла, хо­че там-та­ки на рік най­ми­ти­ся. Са­ме те­пер бу­де зо дві неділі, як я з нею го­во­ри­ла, за­раз по ве­ли­кодні, і якось ти­ми дня­ми, як Ми­хай­лик у місто на­зад від'їхав. Во­на вер­та­ла звідкись і зди­ба­ла­ся зо мною. Я хо­ди­ла тоді до Домніки. Ми йшли ра­зом та й го­во­ри­ли. Ба­ла­ка­ли про од­но і дру­ге, а на­раз спи­та­ла во­на ме­не:

«Чого ви такі марні, лелієчко Маріє? Чи ви вже не­дужі? Ви такі білі й марні!»

«Як маю виг­ля­да­ти,- ка­жу їй,- ко­ли у ме­не під сер­цем як камінь стоїть? До­ки мій син у мушт­рах, до­ти не ма­ти­му су­по­кою!»

«Дасть бог, він по­вер­не до вас!» - відповіла во­на чем­но.

- Вона чем­на дівчи­на! - за­ки­нув Івоніка.

- Чемна. А я їй ска­за­ла: «За­ки сон­це зійде, ро­са очі виїсть!» Во­на всміхну­ла­ся й відповіла: «Се прав­да,- ка­же,- але тре­ба щось зро­би­ти, аби на душі лег­ше бу­ло!»

«Та що ро­би­ти? - ка­жу. - Що я мо­жу зро­би­ти?»

«Та от,- ка­же,- підіть на про­щу до свя­то­го Іва­на та дай­те на служ­бу бо­жу за ва­шо­го си­на та й за ва­ше здо­ров'я!» І як ли­ше се ска­за­ла, мені на душі не­на­че й по­лег­ша­ло. «Ти оце доб­ре ка­жеш, доньцю,- ка­жу я їй.- Мо­же, я й піду до свя­то­го Іва­на».

На те во­на мені ка­же: «Якби ви йшли, то й я б із ва­ми пішла. Я б хотіла раз піти до свя­то­го Іва­на!»

Звідси прий­шла гад­ка мені піти до Су­ча­ви. А як­би ви,- тяг­ну­ла дальше,- не мог­ли зо мною піти, то я б мог­ла піти са­ма з дівчи­ною. Во­на чем­на і жва­ва дівчи­на, і ми мог­ли би обі піти пішком або поїха­ти колією. Во­на ка­за­ла, що воліла би піхо­тою. Ка­за­ла, го­диться піхо­тою йти.

- На мо­лоді літа й но­ги! - за­ки­нув Івоніка, сміючи­ся.- Але се вже бай­ка. По­що їй до свя­то­го Іва­на? Сла­ба, мо­же?

- Не знаю! Ка­за­ла, що хотіла би раз піти до свя­то­го Іва­на, бо ка­жуть, що там ду­же крас­ко! Хотіла би там по­мо­ли­ти­ся і свя­че­но­го зілля при­нес­ти. Ка­же: «Бідний, та й не має долі, але най хоч бо­же зілляч­ко у своїй скрин­чині має. Тяж­ко на світі жи­ти!» Се прав­да! Її ма­ма, як мені пані самі ка­за­ли, по­га­на жінка, за­би­рає від неї кож­ний крей­цар, а її брат п'є пи­во, то все хо­че крей­ца­ра. Та й за­би­ра­ють і від неї, са­ра­ки.

- А чо­му не йшла з па­нею до міста?

- Бо ста­ра не пус­ти­ла. Але від осені хо­че на рік до по­па в служ­бу. Те­пер лиш на дні най­мається, та й му­сить іще з ма­мою ку­ку­руд­зи ви­са­па­ти.

- Ну, в по­па та­кож бу­де ма­ти своїх гірких три дні,- ска­зав Івоніка.- По­па­дя, як п'яна, все б'є, що їй під ру­ку прий­де. Пан­ни добрі, але як то вже бу­ває: де не­ма ґаздині, не­ма й го­ло­ви. До ха­ти ве­де сто сте­жок.

- Панни чемні та й добрі! - бо­ро­ни­ла Марійка.

- Але зле пла­тять.

- То чо­го ту­ди йде?

- Бо, пев­но, хо­че мамі з очей ус­ту­пи­ти­ся.

- То най іде до на­шо­го гос­по­да­ря. Але їй, відай, усе ще ка­ва пах­не під но­сом, що її пи­ла у панів; а у по­па та­ки, ма­буть, бу­де її пи­ти. Дур­на дівчи­на! Най бо­гу дя­кує, що має