Читати книгу - "Привид мертвого дому, Шевчук Валерій"

Тіточки в машині не балакали, а мали непорушно-застиглі обличчя; Станіслав це знав, хоч сидів біля шофера і до тіточок не озирався. Дививсь у вікно, за яким миготіли знайомі й незнайомі будинки, на небо із розколошканими хмарами і дерева на ясно-синьому тлі, й від того в ньому почала зароджуватися ніким не написана музика. Таке почуття пробуджувалося завжди, але його місія — відтворювати музику вже написану, апробовану, вивірену, якій завжди можна надати свіжого звучання, а отже, нового життя; він не раз говорив у товаристві, що ліпше бути талановитим відтворювачем, ніж бездарним створювачем, адже бездарна музика — вбивця справжньої; але в ньому не раз виникали пасажі чи етюди, які програвав в умі, — мистецтво, як він визначав, для себе. Дорожив цим мистецтвом і вважав його справжнім, адже було воно не на продаж; відверто кажучи, записувати він боявся, щоб не збаналізувати оці таємничі, може, й святі пориви, які в його душі все-таки творяться. І хоч чудово знав, що великі виконавці: Бах чи Шопен, чи Ліст, чи Рахманінов, були й великими творцями, але дозволяв собі, як казав, "розкіш егоїзму", що приносило йому заразом задоволення і невдоволення, віру в себе і невіру — це й утримувало, щоб не ставати в ряд із бундючно-надутими колегами, тобто не погасати. Отож і зараз прийшла до нього така музика, від чого на серці стало по-весняному тепло, адже відчути подібний настрій, в’їжджаючи в рідне місто, — це пізнати сокровенне, яке на публіку не виставляється. Тому захотілося, щоб довше тривала ця поїздка через рідне місто, щоб пострілювали в нього із численних калюж осяйні спалахи і щоб відчувати за спиною непорушну застиглість своїх тіточок. Але відстані в малих містах невеликі, таксі незабаром завернуло на вулицю, де вже не було інтенсивного руху, тоді ще в меншу, майже завулок, і зупинилося біля штахетчатої хвіртки, за якою між зелені саду проглядав старий будинок із навислим дерев’яним ґанком; будинок, у якому колись побачив світ.

"Ось моя гавань на кілька днів", — подумав Станіслав і вискочив, наче юнак, із машини. І миттю був оточений сонмом захоплених, усміхнених і збуджених тіточок. Вони захотіли, щоб він пішов у хвіртку перший, але він галантно поступився.

— Цього року наш сад страйкує, — сказала поважно тітка Настуся. — Яблуні порожні й ані сливки.

Сад був старий і вже давно не родив. Ніхто, ясна річ, і не збирався його оновлювати, зрештою, в старого саду більше принади, як у молодого.

— Мені це байдуже, — сказав він. — Аби був сад!

— Я давно казала, що треба зрубати і засадити нове дерево, — мовила тітка Марія.

— Тобі усе рубати, все нищити! — обурено пропищала тітка Людя, і її маленьке личко аж побуряковіло.

Сад був не лише старий, але й занедбаний, зарослий здичавілою малиною, травою та бур’янами, по кутках було досить кропиви. Лавка світила щербами — кілька планок зламано, фарба на ній полущилася й посіріла. Друга лавка — з дошки, на двох стовпчиках, почорніла і струхлявіла. Гостро пахло зіллям і вологою; недавно пройшов дощ і з глибини саду подихало прогнилою вільгою.

— Я казала цим ледаркам, твоїм тіточкам, що треба було б все прибрати й вичистити, — сказала невдоволено тітка Настуся. — Але ти так раптово приїхав!

— Випало кілька вільних днів, — сказав Станіслав.

— Дякуємо, що не забуваєш, — підтисла губки тітка Людя. — І не погорджуєш нами, вбогими.

У тілі відчувалася втома. Від недоспаної ночі; від бридкої сцени у вагоні; від порожнечі, що з’являлася останнім часом і від якої тікав; від небажання працювати — це також з’явилося останнім часом, від частого спілкування з різними людьми. Отже, там далеко, звідки почав цю дорогу, у нього не все було гаразд. Тепер оте "далеко" постало, мов сіра заслона чи густо засаджена меблями та книжками кімната. До речі, жінки, з якими сходився, довго при ньому не затримувалися, мабуть, тому, що одружуватися не бажав, та й швидко починав відчувати від їхньої присутності утяження. Вони покидали його, обдираючи як липку, через це його кімната була незатишна. Там часто влаштовувалися гулянки, і ті жінки, що на короткий час у нього поселялися, були від тих гулянок. Коли ж відчував утяження, віддавав усі гроші, які мав, і спроваджував, бо не ставало чим дихати. Вони йому заважали, бо хотіли омежити його волю, отже, взяти під свого каблука. Компанії, випивки, жінки — все це розладнювало, але жити так мусив, інакше порожнеча прийшла б ще більша. А йому треба було попри все втримувати творчу форму, попри все треба бути "на зводі", хоч добре знав, що це має досягатись не в такий спосіб. Ось чому зірвався і кинувся сюди. "В погоні за сентиментами юності", — сказав сам собі. Банально це? Безсумнівно, але саме банальних речей людина найбільш потребує. "Ну от я й тут, — подумав він, — у світі прив’ядання й руїни ще більшої, як у мені. Світі старих жінок і ветхого дому".

Дім і справді був старий. Поколупаний і давно не білений, із відвислим на стінах тиньком. Зараз має відбутися третій акт зустрічі з тітоньками — роздача подарунків. Знав, що тітки подарунків од нього чекають і що найбільший їм інтерес від його приїздів саме в цих подарунках. А оскільки родич був знаменитий, подарунки мали бути дорогі, причому такі, щоб нікого не образити, тобто аби жодна не вважала себе обділеною. Та цей великий акт буде трохи згодом, як індивідуальне дійство з кожною, зараз він мав роздати кожній по коробці найдорожчих цукерок, але не таких, які привозив минулого разу. Це відбудеться прилюдно, кожну ж він обдарує, щоб не бачили інші. Саме подарунки і вміщались у двох валізах, які було видобуто з багажника таксі і які ще й досі стояли біля хвіртки.

Роззирнувся по вулиці: і ця була густо заросла деревами, а в проймі, як і в тій, привокзальній, синьо цвіло тремтливе від сонця повітря. Ішла до колонки напрочуд струнка молода жінка чи дівчина, спокійно похитуючи клубами, й озиралася вряди-годи до них. Станіславові перехопило подиха; здалося, то була та єдина, яку він колись кохав. Але не міг не розуміти облуди: та, яку він колись кохав, прозаїчно вийшла заміж за його приятеля; сталося це, до речі, в цьому-таки місті безліч років тому; отже, та, в яку колись був закоханий, мала б бути його ровесницею, а ця така молода! Легенько завинулася голова; нічого дивного, адже відбув безсонну ніч, а жінка чи дівчина, котра йшла до колонки, раптом спрозоріла і розчинилася, ніби створена з диму. Стис штахетину хвіртки, на мить йому стало недобре.

Отямився: де це він? Перед ним лежало знайоме подвір’я, коло порога — відро із засунутим туди віником, а доріжка від хвіртки до входу в дім прометена. Тітоньки стояли всі разом біля вхідних дверей і дивилися на нього широкими очима, ніби позавмирали, ніби дивна горорізьба на обдертому тлі дому; ага, збагнув він, вони чекають подарунків, а він чогось стоїть на вулиці і, як вар’ят, розглядається. Схопив валізи й потяг їх до дому; тітоньки сколихнулися, заґелґали і юрбою рушили в хату.

У цей час і вдарив із хмари дощ, власне злива; на нього впала прямовисна стіна води, і він, вирячивши очі, побіг разом з обома валізами. І хоча відстань од хвіртки до будинку була невелика, промок миттю до рубчика. Тітоньки стояли, згрудившись під ґанком, охали й гукали щось до нього тонкими голосами, а він відчував, що з ним казна-що чиниться, що він може розлитися тут, перед ґанком, у чорну калюжу, бо зводянів цілком. Тоді зупинився, опустив валізи і засміявся. І тітоньки раптом зареготали й собі: одна грубше, друга тонше, третя ще тонше, і він здивовано збагнув, що той сміх укладається в неймовірно чудну гаму, адже тітоньок було сім.

Закудкудахкали коло нього, заметушилися, бо це ж треба такому статися?

— Перевдягнися, Стасику, зараз же перевдягнися! — сказала поважно тітка Броня. Не доведи Господь, застудишся!

— Ну ні! — сказав він, всміхаючись на все мокре лице. — А як же гостинці?

У тітоньок засвітилися очі; тоді й відбувся третій акт зустрічі, тобто він розкрив меншу валізу і почав виймати звідтіля лискучі й гарні коробки з цукерками. І тітоньки за ранжиром підходили до нього, і кожна брала коробку, церемонно дякуючи. За мить вони всі стояли перед ним із розчиненими коробками, майже одночасно вийняли по цукерці і урочисто поклали до рота. Стояли, дивилися на нього й жували, і стали раптом усі на одне обличчя, ніби не двоє з них були близнятами, а всі семеро.

— Тепер можна й перевдягтися, — сказав задоволено Станіслав.

— Та ж звісно, Стасику, — сказала тітка Настуся, ковтнувши пережовану цукерку. — Ти й справді можеш застудитися, з цим не жартуй!

3

У домі було сім кімнат, не рахуючи кухні й невеликої їдальні та комірчини, де влаштовано душ, — вода підігрівалася газовою колонкою. Тоді, коли сюди приїжджав, одна із близнючок, а саме тітка Ольга, перебиралася до тітки Олени, другої близнючки, бо вони звикли бути разом більше за інших.

Колись цей дім був повен життя: Станіславів дід та баба мали восьмеро дочок, восьма була його мати, єдина, яка не дожила до цього часу, вона померла молодою після війни від сухот, а її чоловік, Станіславів батько, Іван, у війну пропав безвісти: чи загинув, а чи, може, й досі живе в еміграції, принаймні вісток про себе він і досі не подав. Залишилося передвоєнне фото, де вони з матір’ю стояли, гордо звівши голови: вона коротко підстрижена, з бадьорим виглядом, а він з поглядом чомусь сумним; тітки оповідали, що він із дня на день чекав арешту, як і кожен тодішній інтелігент, і це фото було зроблено на пам’ять, бо щохвилини міг бути забраний і пропасти. Випадком долі забраний він не був, але пропасти пропав; отож, коли Станіслав розглядав цю фотокартку, йому здавалося, що його батько був рокований і чудово це усвідомлював. Дід з бабою після війни ще якийсь час жили, і він трохи їх пам’ятав: діда, зігнутого в карку, з білою борідкою, яка видовжувала його підборіддя, із сивими спокійними очима, тихого й непомітного, який вічно щось читав, і енергійну, моторну бабу, яка й справді була мотором цього дому, бо керувала ним владно і немилосердно, розборонюючи своїх дівчат, які вічно кипіли в негаційних пристрастях одна до одної і не раз верескливо сварилися…

Стояв перед вікном у кімнаті тітки Ольги, колись своїй; тут ще відчувався дух немолодої самотньої жінки, і зорив на дощ, який зі зливи перейшов у спокійний, але все ще активний.