Книги Українською Мовою » 💙 Зарубіжна література » Хроніка заводного птаха, Муракамі Харукі 📚 - Українською

Читати книгу - "Хроніка заводного птаха, Муракамі Харукі"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Хроніка заводного птаха" автора Муракамі Харукі. Жанр книги: 💙 Зарубіжна література. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 52 53 54 ... 126
Перейти на сторінку:

Закричати, що мене тут замкнули, що я голодний, що скоро не матиму чим дихати. Я почувався безпомічною маленькою дитиною, що з якоїсь примхи пішла з дому й, заблудившись, забула дорогу. У дитинстві мені часто снився кошмарний сон про те, як я заблукав і не можу знайти дорогу назад. Усі ці сни давним-давно забулися, та от тепер, на дні глибокого колодязя, вони знову сплили в пам'яті в усьому своєму яскравому жахітті. У пітьмі час рухався назад, поглинаючись іншим часовим виміром.

Вийнявши з рюкзака баклагу, я відкрутив кришку, обережно, щоб не розлити жодної краплі, ковтнув вологи, довго протримавши її в роті. Коли ковтав, з глибини горла пролунав гучний звук — здавалося, щось тверде й важке звалилося на підлогу. А я ж проковтнув мізерну кількість води.

— Окада-сан! — Крізь сон я почув, як хтось мене кличе. — Окада-сан! Окада-сан! Прокиньтеся, будь ласка.

Це був голос Крити Кано. Я насилу розплющив очі, але навколо себе, як і раніше, нічого не побачив. Межа між сном і пробудженням була хисткою. Я спробував підвестися, але пальці так ослабли, що вже не слухалися мене. Тіло скоцюрбилось, охололо, стало млявим, наче забутий у холодильнику огірок. Свідомість затьмарилася від виснаження і безсилля. "Гаразд! Роби, як сама хочеш. А я в думках напружусь і скінчу по-справжньому. Якщо хочеш — будь ласка". Із затьмареною свідомістю я чекав, коли вона розстебне ремінь на моїх штанах. Та голос Кано долітав звідкись здалека, згори. "Окада-сан! Окада-сан!" — кликала вона. Я підвів голову — половина кришки була відкинута і над нею видніло чарівне зоряне небо. Шматок неба, вирізаний у формі півмісяця.

— Я тут! — Я насилу підвівся, встав на ноги і, поглядаючи догори, крикнув ще раз: — Я тут!

— Окада-сан! — Голос належав реальній Криті Кано. — Ви тут?

— Так-так, я тут!

— Чого ви там опинилися?

— Довго пояснювати.

— Пробачте, вас погано чути. Голосніше, будь ласка.

— Я ж вам кажу: це довга історія, — закричав я. — Як виберуся звідси — докладно про все розповім. Зараз не можу говорити голосно.

— Тут ваша драбина лежить?

— Моя.

— Як вона тут опинилася? Ви що, закинули її сюди?

— Та ні! — відповів я. "Навіщо я мав би це робити? І чи міг би?" — подумав я. — Ні! Не закинув. Це хтось таємно від мене витягнув.

— Якщо так, то ви не можете звідти вилізти?

— Аякже! — терпеливо погодився я. — Правду кажете. Не можу вилізти. А ви не спустили б мені драбину? Тоді я вибрався б нагору.

— Так, звичайно. Зараз спущу.

— Гей, спочатку перевірте, чи прив'язана вона міцно до дерева. Бо інакше…

Відповіді я не почув. Наверху, видно, нікого вже не було. В усякому разі, хоч як я напружував зір, біля отвору колодязя нікого не розгледів. Добувши ліхтарик з рюкзака, я спрямував його промінь угору, але замість людського силуету наткнувся ним на драбину. Вона висіла там же — так, наче її ніхто не піднімав. Я глибоко зітхнув і відчув, як м'якне й тане твердий клубок у грудях.

— Гей! Крита-сан! — гукнув я.

Знову ніхто не відповів. Стрілки годинника показували 1:07. Звісно, ночі. Бо над головою мерехтіли зорі. Закинувши рюкзак на плечі, я глибоко вдихнув і почав дряпатися вгору. Підніматися по хисткій драбині було нелегко — від найменшого напруження всі м'язи, кістки і суглоби скрипіли, стогнали від болю. Однак з кожним обережно пройденим щаблем повітря потроху теплішало й змішувалося з виразним запахом трави. Долинало комашине дзижчання. Ухопившись за край колодязя і зібравши всі сили, я перебрався через нього й скотився на м'яку землю. Нарешті земля! Якийсь час я лежав на спині, ні про що не думаючи. Дивився в небо, глибоко вбираючи легенями повітря — густе тепле повітря літньої ночі, напоєне свіжими пахощами життя. Я вдихав запах землі, запах трави. Самих запахів було досить, щоб відчути долонями м'якість землі й трави. Кортіло хапати їх руками і жадібно, до останку їсти.

На небі вже не залишилося жодної зірки — вони видніли тільки з колодязя. Висів лише масивний повний місяць. Не знаю, як довго я пролежав так, прислухаючись тільки до ударів серця. Здавалось, ніби можна жити вічно, тільки слухаючи, як воно б'ється. Однак згодом я таки встав на ноги й озирнувся навколо. Нікого. Лише нічний сад і статуя птаха, що, як завжди, втупився в небо. У домі Мей Касахари не світилося, тільки в саду горіла самотня ртутна лампа, кидаючи невиразне бліде світло на безлюдну доріжку. Куди ж ділася Крита Кано?

Хоч би там що, я вирішив іти додому. Повернутися, попити, закусити чим-небудь, а потім залізти під душ і як слід помитися. Від мене, напевне, страшно відгонило неприємним запахом. Тож передусім треба було його позбутися. І наповнити порожній шлунок. А решта — потім.

Я рушив додому звичним маршрутом. Але доріжка здалася мені чомусь іншою, незвичною. Під дивовижно свіжим місячним сяйвом явні ознаки запустіння і розкладу виступали особливо помітно. Відгонило смородом, наче від розкладеного трупа тварини, й нечистотами. Такої пізньої пори в деяких домах люди ще не спали й, дивлячись у телевізор, розмовляли та щось їли. З одного вікна ширився запах чогось смаженого, і в мене від нього закололо в голові й шлунку. Коли я проходив повз гуркотливий кондиціонер, мене обдало потоком нагрітого повітря. З ванної кімнати долинав шум води в душі, за скляним віконцем невиразно проглядала людська тінь.

Насилу перелізши через огорожу власного дому, я опинився в саду. Звідси наша оселя здавалася темною, тихою, наче принишклою. У ній не відчувалося жодного тепла, жодної приязні. Дім, в якому проходило моє щоденне життя, був тепер порожньою, безлюдною будівлею. Та іншого місця, куди я міг повернутися, я не мав.

Піднявшись на веранду, я тихенько відчинив скляні двері. Вони довго залишалися замкненими, і тому повітря усередині було важким і застояним. Пахло перестиглими фруктами й інсектицидами. На кухонному столі лежала моя коротка записка. У сушилці стояв у незмінному порядку вимитий посуд. Я взяв звідти склянку і, наповнюючи її раз по раз з-під крана, напився води. У холодильнику нічого особливого не було — випадковий набір продуктів і різних залишків: яйця, шинка, картопляний салат, баклажани, латук, помідори, тофу, вершковий сир. Я налив у каструлю банку овочевого супу, підігрів його, залив молоком кукурудзяні пластівці й усе це з'їв. Хоча я мав би почуватися голодним, їжа у відчиненому холодильнику майже не викликала апетиту. Навпаки, мене злегка занудило. Однак я таки зжував кілька крекерів, щоб заспокоїти біль у порожньому шлунку.

У ванній я роздягнувся, одяг кинув у пральну машину. Новим шматком мила вимив усе тіло й голову. У ванній ще висіла нейлонова шапочка Куміко, лежали її шампунь, ополіскувач, щітка для волосся, зубна щітка й нитка для чищення зубів. Після її зникнення в домі начебто нічого не змінилося. Не було тільки самої Куміко.

Ставши перед дзеркалом, я заходився розглядати власне обличчя, густо обросле чорною щетиною. Трохи повагавшись, я вирішив не голитися — щоб не порізатися. Відклав до завтра. Бо ні з ким не збирався зустрічатись. Почистивши зуби і кілька разів прополоскавши рот, я вийшов з ванни. Відкрив банку пива, вийняв з холодильника помідори й латук, приготував простенький салат. Від нього апетит трохи пробудився, і я добув з холодильника картопляний салат, намазав його на шматок хліба, накрив іншим шматком і також з'їв. За увесь цей час я тільки один раз поглянув на годинник. І подумав: "Власне, скільки годин пробув я у колодязі?" Від самої думки про час тупо заболіла голова. Ні, не хочеться про це думати. Про що завгодно, тільки не про час.

Я зайшов у туалет і довго-довго справляв малу нужду. Ніколи не повірив би, що це може тривати так довго. Ще трохи, і я знепритомнів би. Після того я звалився на диван у вітальні й уп'явся очима в стелю. Почувався дивно: тіло болить від утоми, а свідомість ясна й спати зовсім не хочеться.

Раптом я стрепенувся, встав з дивана й вирішив заглянути в поштову скриньку. Подумав, що, може, за тих кілька днів, поки я сидів на дні колодязя, від когось щось прийшло. У скриньці я справді виявив лист. На конверті не було імені відправника, але з того, як було написано адресу, я відразу збагнув, що лист від Куміко. З характерним для неї дрібним почерком. Ієрогліфи, один за одним, виписані каліграфічно. Щоб так писати, Куміко витрачала багато часу, однак по-іншому не вміла. Передусім я подивився на нечіткий штемпель і насилу зумів розгледіти один ієрогліф — "така". Схоже, що йдеться про "Такамацу". Такамацу, що в префектурі Каґава? Та наскільки я знаю, Куміко не мала там знайомих. Ми з нею до Такамацу не їздили, та й вона ні разу не казала, що бувала там. Про Такамацу ніколи не було згадки і в наших розмовах. Тож, мабуть, Такамацу сюди не підходить.

Так чи інакше, я пішов на кухню, сів за стіл й обережно розрізав конверт ножицями, намагаючись часом не зачепити поштового паперу всередині. У мене затремтіли пальці, й щоб заспокоїтися, я одним духом допив пиво.

"Гадаю, ти здивувався і злякався, коли я несподівано зникла, не сказавши ні слова", — писала Куміко своїм улюбленим "монбланівським" чорнилом. Папір був звичайним — тонкі білі аркуші, що продаються усюди.

"Я хотіла написати тобі листа раніше й усе як слід пояснити, та поки сушила собі голову над тим, як точніше висловити свої почуття, як описати становище, в якому я опинилася, час минав і минав. Пробач, я справді винна перед тобою.

Напевне, ти вже здогадався, що я зв'язалася з іншим чоловіком. Я з ним спала майже три останні місяці. Познайомилася з ним на роботі. Ти його зовсім не знаєш, зрештою, це не має жодного значення. Я все одно з ним більше не побачуся. Між нами все скінчилося — принаймні для мене. Правда, не знаю, чи тебе це хоч якось утішить.

Чи любила я його? Не знаю, що відповісти. Бо таке запитання тут недоречне. Якби мене запитали, чи любила я тебе, я відразу відповіла б, що любила. Я справді вважала себе щасливою, що вийшла за тебе заміж. І зараз так думаю. Мабуть, ти запитаєш, чому ж тоді я з ним завела роман і до того ж втекла з дому? Я сама не раз ставила собі таке запитання. Навіщо це мені здалося?

Однак пояснити цього я не можу. Я ніколи не прагла обзавестися коханцем або з кимсь стрибнути в гречку.

1 ... 52 53 54 ... 126
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хроніка заводного птаха, Муракамі Харукі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Хроніка заводного птаха, Муракамі Харукі"