Читати книгу - "Хроніка заводного птаха, Муракамі Харукі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Закричати, що мене тут замкнули, що я голодний, що скоро не матиму чим дихати. Я почувався безпомічною маленькою дитиною, що з якоїсь примхи пішла з дому й, заблудившись, забула дорогу. У дитинстві мені часто снився кошмарний сон про те, як я заблукав і не можу знайти дорогу назад. Усі ці сни давним-давно забулися, та от тепер, на дні глибокого колодязя, вони знову сплили в пам'яті в усьому своєму яскравому жахітті. У пітьмі час рухався назад, поглинаючись іншим часовим виміром.
Вийнявши з рюкзака баклагу, я відкрутив кришку, обережно, щоб не розлити жодної краплі, ковтнув вологи, довго протримавши її в роті. Коли ковтав, з глибини горла пролунав гучний звук — здавалося, щось тверде й важке звалилося на підлогу. А я ж проковтнув мізерну кількість води.
— Окада-сан! — Крізь сон я почув, як хтось мене кличе. — Окада-сан! Окада-сан! Прокиньтеся, будь ласка.
Це був голос Крити Кано. Я насилу розплющив очі, але навколо себе, як і раніше, нічого не побачив. Межа між сном і пробудженням була хисткою. Я спробував підвестися, але пальці так ослабли, що вже не слухалися мене. Тіло скоцюрбилось, охололо, стало млявим, наче забутий у холодильнику огірок. Свідомість затьмарилася від виснаження і безсилля. "Гаразд! Роби, як сама хочеш. А я в думках напружусь і скінчу по-справжньому. Якщо хочеш — будь ласка". Із затьмареною свідомістю я чекав, коли вона розстебне ремінь на моїх штанах. Та голос Кано долітав звідкись здалека, згори. "Окада-сан! Окада-сан!" — кликала вона. Я підвів голову — половина кришки була відкинута і над нею видніло чарівне зоряне небо. Шматок неба, вирізаний у формі півмісяця.
— Я тут! — Я насилу підвівся, встав на ноги і, поглядаючи догори, крикнув ще раз: — Я тут!
— Окада-сан! — Голос належав реальній Криті Кано. — Ви тут?
— Так-так, я тут!
— Чого ви там опинилися?
— Довго пояснювати.
— Пробачте, вас погано чути. Голосніше, будь ласка.
— Я ж вам кажу: це довга історія, — закричав я. — Як виберуся звідси — докладно про все розповім. Зараз не можу говорити голосно.
— Тут ваша драбина лежить?
— Моя.
— Як вона тут опинилася? Ви що, закинули її сюди?
— Та ні! — відповів я. "Навіщо я мав би це робити? І чи міг би?" — подумав я. — Ні! Не закинув. Це хтось таємно від мене витягнув.
— Якщо так, то ви не можете звідти вилізти?
— Аякже! — терпеливо погодився я. — Правду кажете. Не можу вилізти. А ви не спустили б мені драбину? Тоді я вибрався б нагору.
— Так, звичайно. Зараз спущу.
— Гей, спочатку перевірте, чи прив'язана вона міцно до дерева. Бо інакше…
Відповіді я не почув. Наверху, видно, нікого вже не було. В усякому разі, хоч як я напружував зір, біля отвору колодязя нікого не розгледів. Добувши ліхтарик з рюкзака, я спрямував його промінь угору, але замість людського силуету наткнувся ним на драбину. Вона висіла там же — так, наче її ніхто не піднімав. Я глибоко зітхнув і відчув, як м'якне й тане твердий клубок у грудях.
— Гей! Крита-сан! — гукнув я.
Знову ніхто не відповів. Стрілки годинника показували 1:07. Звісно, ночі. Бо над головою мерехтіли зорі. Закинувши рюкзак на плечі, я глибоко вдихнув і почав дряпатися вгору. Підніматися по хисткій драбині було нелегко — від найменшого напруження всі м'язи, кістки і суглоби скрипіли, стогнали від болю. Однак з кожним обережно пройденим щаблем повітря потроху теплішало й змішувалося з виразним запахом трави. Долинало комашине дзижчання. Ухопившись за край колодязя і зібравши всі сили, я перебрався через нього й скотився на м'яку землю. Нарешті земля! Якийсь час я лежав на спині, ні про що не думаючи. Дивився в небо, глибоко вбираючи легенями повітря — густе тепле повітря літньої ночі, напоєне свіжими пахощами життя. Я вдихав запах землі, запах трави. Самих запахів було досить, щоб відчути долонями м'якість землі й трави. Кортіло хапати їх руками і жадібно, до останку їсти.
На небі вже не залишилося жодної зірки — вони видніли тільки з колодязя. Висів лише масивний повний місяць. Не знаю, як довго я пролежав так, прислухаючись тільки до ударів серця. Здавалось, ніби можна жити вічно, тільки слухаючи, як воно б'ється. Однак згодом я таки встав на ноги й озирнувся навколо. Нікого. Лише нічний сад і статуя птаха, що, як завжди, втупився в небо. У домі Мей Касахари не світилося, тільки в саду горіла самотня ртутна лампа, кидаючи невиразне бліде світло на безлюдну доріжку. Куди ж ділася Крита Кано?
Хоч би там що, я вирішив іти додому. Повернутися, попити, закусити чим-небудь, а потім залізти під душ і як слід помитися. Від мене, напевне, страшно відгонило неприємним запахом. Тож передусім треба було його позбутися. І наповнити порожній шлунок. А решта — потім.
Я рушив додому звичним маршрутом. Але доріжка здалася мені чомусь іншою, незвичною. Під дивовижно свіжим місячним сяйвом явні ознаки запустіння і розкладу виступали особливо помітно. Відгонило смородом, наче від розкладеного трупа тварини, й нечистотами. Такої пізньої пори в деяких домах люди ще не спали й, дивлячись у телевізор, розмовляли та щось їли. З одного вікна ширився запах чогось смаженого, і в мене від нього закололо в голові й шлунку. Коли я проходив повз гуркотливий кондиціонер, мене обдало потоком нагрітого повітря. З ванної кімнати долинав шум води в душі, за скляним віконцем невиразно проглядала людська тінь.
Насилу перелізши через огорожу власного дому, я опинився в саду. Звідси наша оселя здавалася темною, тихою, наче принишклою. У ній не відчувалося жодного тепла, жодної приязні. Дім, в якому проходило моє щоденне життя, був тепер порожньою, безлюдною будівлею. Та іншого місця, куди я міг повернутися, я не мав.
Піднявшись на веранду, я тихенько відчинив скляні двері. Вони довго залишалися замкненими, і тому повітря усередині було важким і застояним. Пахло перестиглими фруктами й інсектицидами. На кухонному столі лежала моя коротка записка. У сушилці стояв у незмінному порядку вимитий посуд. Я взяв звідти склянку і, наповнюючи її раз по раз з-під крана, напився води. У холодильнику нічого особливого не було — випадковий набір продуктів і різних залишків: яйця, шинка, картопляний салат, баклажани, латук, помідори, тофу, вершковий сир. Я налив у каструлю банку овочевого супу, підігрів його, залив молоком кукурудзяні пластівці й усе це з'їв. Хоча я мав би почуватися голодним, їжа у відчиненому холодильнику майже не викликала апетиту. Навпаки, мене злегка занудило. Однак я таки зжував кілька крекерів, щоб заспокоїти біль у порожньому шлунку.
У ванній я роздягнувся, одяг кинув у пральну машину. Новим шматком мила вимив усе тіло й голову. У ванній ще висіла нейлонова шапочка Куміко, лежали її шампунь, ополіскувач, щітка для волосся, зубна щітка й нитка для чищення зубів. Після її зникнення в домі начебто нічого не змінилося. Не було тільки самої Куміко.
Ставши перед дзеркалом, я заходився розглядати власне обличчя, густо обросле чорною щетиною. Трохи повагавшись, я вирішив не голитися — щоб не порізатися. Відклав до завтра. Бо ні з ким не збирався зустрічатись. Почистивши зуби і кілька разів прополоскавши рот, я вийшов з ванни. Відкрив банку пива, вийняв з холодильника помідори й латук, приготував простенький салат. Від нього апетит трохи пробудився, і я добув з холодильника картопляний салат, намазав його на шматок хліба, накрив іншим шматком і також з'їв. За увесь цей час я тільки один раз поглянув на годинник. І подумав: "Власне, скільки годин пробув я у колодязі?" Від самої думки про час тупо заболіла голова. Ні, не хочеться про це думати. Про що завгодно, тільки не про час.
Я зайшов у туалет і довго-довго справляв малу нужду. Ніколи не повірив би, що це може тривати так довго. Ще трохи, і я знепритомнів би. Після того я звалився на диван у вітальні й уп'явся очима в стелю. Почувався дивно: тіло болить від утоми, а свідомість ясна й спати зовсім не хочеться.
Раптом я стрепенувся, встав з дивана й вирішив заглянути в поштову скриньку. Подумав, що, може, за тих кілька днів, поки я сидів на дні колодязя, від когось щось прийшло. У скриньці я справді виявив лист. На конверті не було імені відправника, але з того, як було написано адресу, я відразу збагнув, що лист від Куміко. З характерним для неї дрібним почерком. Ієрогліфи, один за одним, виписані каліграфічно. Щоб так писати, Куміко витрачала багато часу, однак по-іншому не вміла. Передусім я подивився на нечіткий штемпель і насилу зумів розгледіти один ієрогліф — "така". Схоже, що йдеться про "Такамацу". Такамацу, що в префектурі Каґава? Та наскільки я знаю, Куміко не мала там знайомих. Ми з нею до Такамацу не їздили, та й вона ні разу не казала, що бувала там. Про Такамацу ніколи не було згадки і в наших розмовах. Тож, мабуть, Такамацу сюди не підходить.
Так чи інакше, я пішов на кухню, сів за стіл й обережно розрізав конверт ножицями, намагаючись часом не зачепити поштового паперу всередині. У мене затремтіли пальці, й щоб заспокоїтися, я одним духом допив пиво.
"Гадаю, ти здивувався і злякався, коли я несподівано зникла, не сказавши ні слова", — писала Куміко своїм улюбленим "монбланівським" чорнилом. Папір був звичайним — тонкі білі аркуші, що продаються усюди.
"Я хотіла написати тобі листа раніше й усе як слід пояснити, та поки сушила собі голову над тим, як точніше висловити свої почуття, як описати становище, в якому я опинилася, час минав і минав. Пробач, я справді винна перед тобою.
Напевне, ти вже здогадався, що я зв'язалася з іншим чоловіком. Я з ним спала майже три останні місяці. Познайомилася з ним на роботі. Ти його зовсім не знаєш, зрештою, це не має жодного значення. Я все одно з ним більше не побачуся. Між нами все скінчилося — принаймні для мене. Правда, не знаю, чи тебе це хоч якось утішить.
Чи любила я його? Не знаю, що відповісти. Бо таке запитання тут недоречне. Якби мене запитали, чи любила я тебе, я відразу відповіла б, що любила. Я справді вважала себе щасливою, що вийшла за тебе заміж. І зараз так думаю. Мабуть, ти запитаєш, чому ж тоді я з ним завела роман і до того ж втекла з дому? Я сама не раз ставила собі таке запитання. Навіщо це мені здалося?
Однак пояснити цього я не можу. Я ніколи не прагла обзавестися коханцем або з кимсь стрибнути в гречку.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хроніка заводного птаха, Муракамі Харукі», після закриття браузера.