Читати книгу - "Політики не брешуть. 10 законів взаємодії політиків і виборців, Вадим Денисенко"

Ірландія аж ніяк не може заявляти, нібито вона годує Велику Британію. За останніми даними Євростату (2018 рік)279, ВВП на душу населення становить у середньому по Сполученому Королівству 36 500 євро, а в Північній Ірландії — лише 28 500 євро (у Шотландії — 33 200 євро, в Уельсі — 26 300 євро). У Республіці Ірландія цей показник сягає 66 700 євро, що в 1,83 раза вище, ніж у Сполученому Королівстві. (Ця перевага порівняно нова: до 2000 року Ірландія відставала від Сполученого Королівства за рівнем ВВП на душу населення, але з 2001-го почала випереджати.) Та це зовсім не гарантує, що в разі возз’єднання двох частин Ірландії в одній державі соціально-­економічна ситуація в Північній Ірландії автоматично покращиться.

Що ж до п’ятого чинника — парамілітарних організацій, то ІРА була найпотужнішою в роки Смути, але після укладення Белфастської угоди її роль зменшилася. Нині діє щонайменше три підпільні організації, створені на основі уламків старої ІРА: Неперервна ІРА, Реальна ІРА і Нова ІРА. За сумарною активністю вони не можуть зрівнятися з ІРА часів Смути, яка примусила могутню британську владу піти на серйозні поступки.

Нарешті зовнішній чинник. Довгий час діяльність ІРА так чи так підтримував Радянський Союз, а тренувальні бази ІРА містилися в соціалістичній Угорщині. Варто зазначити, що мирний процес припав якраз на час, коли Угорщина фактично вийшла із соціалістичного блоку і відбувся розвал СРСР.

Отже, ірландські націоналісти в Північній Ірландії не змогли забезпечити щонайменше одного чинника для перемоги — єдності регіональних еліт. Бракувало їм і економічного обґрунтування своєї боротьби, додаймо сюди ще й фактичну нівеляцію зовнішнього чинника. У таких умовах вони майже не мали шансів досягти максимального результату, тобто відокремлення Північної Ірландії від Великої Британії і повернення до складу Ірландії. З іншого боку, їхню боротьбу не назвеш безрезультатною. Вони змусили британську владу вдатися не лише до політичного врегулювання в Північній Ірландії, а й до політики деволюції в масштабах усього Сполученого Королівства. Як наслідок, виникли легальні механізми і підвищилася ймовірність дезінтеграції Сполученого Королівства.

Цими механізмами вже спробували скористатися шотландські націоналісти. Вони добилися проведення референдуму про незалежність Шотландії 18 вересня 2014 року. Щоправда, ствердна відповідь здобула тільки 44,7 %, тобто менше як половину голосів.

Можна провести багато паралелей між ситуаціями в Північній Ірландії і Країні Басків — автономній спільноті в Іспанії. Зокрема методи діяльності ІРА використовувала організація ЕТА (Euskadi Ta Askatasuna, у пер. з баскської «Країна Басків і Свобода»), заснована 1959 року, ще за часів диктатора Франко. ЕТА оголосила про саморозпуск 2 травня 2018 року280, так і не досягши своєї мети — проголошення незалежності басків, але, так само як ІРА, добилася певних результатів.

Одним з найважливіших здобутків ЕТА стала Конституція Іспанії 1978 року, яка запровадила поділ держави на автономні спільноти і надала їм широкі права. Конституція не визначила, якими мають бути ці спільноти, навпаки, встановила низку процедур їх утворення з іспанських провінцій. Протягом 1979–1983 років постало 17 автономних спільнот, і перші серед них — Країна Басків і Каталонія, де референдуми пройшли 25 жовтня 1979 року. За утворення цих спільнот проголосували 90,27 % і 88,15 % учасників відповідних референдумів.

Як і в Північній Ірландії, у Країні Басків регіональні еліти розкололися на два табори. Один табір виступає за незалежність басків, другий — за єдність Іспанії. З цих та інших причин баскський парламент так і не наважився ні проголосити державний суверенітет Країни Басків, ні організувати референдум із цього питання. Утім автономні спільноти не мають — бо не вибороли — легального механізму виходу зі складу Іспанії. І хоча в Каталонії місцева влада кілька разів пробувала здобути незалежність шляхом проведення референдуму, всі ці спроби, разом з останньою — референдумом 1 жовтня 2017 року, не дали бажаного результату.

Ці поразки закономірні, адже ні в Країні Басків, ні в Каталонії так і не зійшлися докупи щонайменше п’ять чинників. Так само як не зійшлися вони в Північній Ірландії і в Шотландії. Як створювався сепаратизм в Україні

Погляньмо тепер під цим кутом зору на регіональний сепаратизм в Україні станом на початок 2014 року, тобто до російської експансії на українські території. Передусім нас цікавить, чи були на той момент наявні п’ять чинників.

Перший чинник — міф про окремішність території, її унікальність та інакшість. Очевидно, такий міф було створено у Криму і на Донбасі. У створенні такого міфу серйозно просунулась Одеса. А от у Харкові чи Запоріжжі не було навіть спроби створити окремий міф.

Другий чинник — слабкий центр. Очевидно, що центр в Україні був найслабшим саме наприкінці президентства Януковича та під час революційної зміни влади. Це стало слушною нагодою одночасно для регіонального сепаратизму і для російської експансії.

Третій чинник — сильні, майже безальтернативні регіональні еліти, які підтримують міф про окремішність своїх територій. Про його наявність можна більш-менш упевнено говорити знову ж таки тільки на Донбасі й у Криму.

Четвертий чинник — високий рівень патерналізму, з нав’язуванням міфу, що після відокремлення ці території житимуть набагато краще. Це чітко спостерігалося на Донбасі, де справді було поширено переконання «ми годуємо центр». У Криму тиражувався міф про те, що «під Україною» жити гірше, бо Київ заважає півострову реалізовувати свій туристичний, рекреаційний, оздоровчий потенціал. Крім того, там був ще сильніший міф — про миттєве підвищення рівня життя в разі повернення до складу РФ.

П’ятий чинник — створення парамілітарних організацій, що так само спостерігалося лише у Криму і на Донбасі. Насправді «русская весна» готувалася не один рік, і база для інспірування масових сепаратистських рухів почала формуватися там ще за президентства Віктора Ющенка, точніше, одразу після Помаранчевої революції 2004 року. У Криму і на Донбасі, на відміну від інших південних і східних регіонів, було створено розгалужену мережу локальних парамілітарних сепаратистських структур, автономних одна від одної і здатних сумарно мобілізувати на збройну боротьбу принаймні 1 % місцевого населення. Коли Кремль (нарешті ми підійшли до шостого чинника) дав «політичне замовлення» на регіональний сепаратизм в Україні, виконати його підрядилися саме ці організації.

Отже, всі шість чинників зійшлися докупи лише у Криму і на Донбасі, і там вони спрацювали, тобто завдяки цим шістьом чинникам там виникли потужні сепаратистські рухи. Важливо усвідомлювати, що сепаратизм у Криму і на Донбасі з’явився не після перемоги Євромайдану і не як відповідь на неї. Він почав проявлятися ще під час владарювання Януковича і виник не на порожньому місці, а мав сформовану організаційну базу, яку залишалося тільки наповнити грішми і зброєю. Це й зробив Кремль.

Тепер розгляньмо детальніше, як це було здійснено і