Читати книгу - "Без втрат не вийти, Вадим Володарський"

-Що ти в нас опинишся, у прокуратурі кар’єри не зробиш. – Саме туди пішов працювати, отримавши диплом, Павло. Але протримався лише кілька років, опинившись, у підсумку, у лавах колишніх процесуальних опонентів. Вікентій це передбачав: занадто незалежним у судженнях був приятель. На державній службі таких не люблять.

-Така наша се ля ві!

Як і у багатьох піцеріях, тут можна було замовити не лише, власне, піцу. Тож, обидва вирішили просто пообідати перед продовженням робочого дня.

-Я ж що спитати хотів, - сказав нарешті Людовенко. – Точніше, не я… Оксана … турбується, як там в дівчинки справи… Ти ж розумієш…

-Розумію, звичайно, - кивнув Вікентій. Хоча подумав, що раніше-то колишня дружина сама налаштовувала доньку проти нього. Це останніми роками Тома сама стала багато чого розуміти, - дурною її аж ніяк не можна було назвати, а уїдливі коментарі були просто наслідком віку. А от раніше під час їхніх побачень … усе було складніше. – Можеш передати, що в Томи усе у порядку. Займається у своїй секції, готується до навчального року…  Жодних проблем. – Ну, не те щоб… Але, по-перше, Оксана, перебуваючи під арештом, все одно нічим не допоможе, а по-друге, навіщо її добивати? Вікентій упіймав себе на цій думці. Та подумав, що раніше так би не міркував, враховуючи стосунки із колишньою дружиною. Невже із віком стає … м’якшим? Якщо так, то … для роботи це погано. Але копатись у собі зараз точно був не час. Незважаючи на приятельські відносини, розмова була ділова, та нагадувала чи то шахи, чи то покер. Кожне слово потрібно було зважувати, причому обом.

-Добре, я скажу… Вона турбується … чи будеш ти сплачувати за секцію. Для Тамари це дуже важливо. – Дівчинка займалася карате саме у платній групі. – А ще … переживає, як там … із твоєю новою дружиною складеться… - Отут, мабуть, Оксана раділа, що не веде цю розмову сама, а передає питання через захисника, який, до того ж, Вікентія давно знає, як і її саму.

-Хай не турбується. Ані про одне, ані про інше. За секцію я вже сплатив, із тренером поговорив. До речі, із класним керівником теж. А щодо Ніки, то … вони навіть подружилися. Просто на диво. – Настільки-то він знав колишню, щоб розуміти, що ця заява викличе в Оксани змішані почуття. Щодо Томи вона, звісно, заспокоїться, але те, що у новій сім’ї її батька усе добре, та дівчинка навіть подружилася із мачухою, викличе напад ревнощів. Що для Оксани там, де вона зараз, буде важливіше? Врешті-решт, йому начхати. Головне, що він казав чисту правду, бо у будь-якому випадку не пішов би на таку ницість, як дезінформувати жінку щодо долі її дитини, та використовувати цю дитину для шантажу. Можливо, цим він від Оксани й відрізняється… Та й про те, до яких хитрощів вдався, - а Ніка, потрібно було віддати їй належне, допомогла, - щоб так сталося, розповідати теж не збирався. Головне ж – результат… - Що Тома хоче знати, то це … які в мами перспективи.

-Не дуже, - відверто відповів Павло. – Вона ж того НАБУшника[1] з вікна штовхнула, так, що той до лікарні потрапив. Їй тепер ще триста сорок п’яту, частину третю, навісили. – Мова йшла про підозру у заподіянні тяжких тілесних ушкоджень працівникові правоохоронного органу, покарання за такі дії передбачала частина третя статті триста сорок п’ятої Кримінального кодексу. Юристи зазвичай так і називали обвинувачення їхнім клієнтам, - за номерами статей. – Заарештували без права застави. Боремося, звичайно, апеляцію подали… - Обидва розуміли, що справа про затримання судді не лише у справі про корупцію, а й за насильницький злочин, у будь-якому випадку не могла не стати «гучною». А об’єктивному розслідуванню перешкоджала та сама «громадськість», яка взагалі не знала, що таке презумпція невинуватості, а вже суддя для неї була винною з самого початку. Звичайно, ніхто з них ніколи б не міг претендувати на будь-яку більш-менш значну посаду. Та й добре, що не міг: такі б і насудили, й накерували… Досить було в же того, що іноді опинялися на виборних посадах.

-А насправді вона там є чи немає?

-Як на мене, немає. Не представилися вони з самого початку, тому усе могло виглядати, як напад…

-Знаєш, я погоджуся, - сказав Вікентій після невеликої паузи. – У те, щоб Оксана могла когось навмисно покалічити, а тим більше – цього, так би мовити, правоохоронця, я не вірю. Не того складу людина. А от запанікувати, коли … відбувається щось… Розумієш, затримання – це те, із чим ми усі маємо справу, чи не так? Оксана – тим більше, вона ж іще й слідча суддя.[2] Тому … ми усі розуміємо, як у таких ситуаціях діяти. А от напад невідомих осіб … міг викликати паніку, чи не так?

-Так. Ми подумаємо про це. – Павло посміхнувся. – Сказати, що це твоя ідея?

-Як хочеш. Я на лаври не претендую, - посміхнувся й Вікентій. – А взагалі… Що там було, чому до неї прийшли?

-Ну, як? Звичайна справа. НАБУ вирішило вислужитися, народу кістку у вигляді судді кинути. А тут «викривач» якийсь нагодився. Ти ж знаєш, як зараз…

-Ще б не знати. – Ця публіка мало відрізнялася від тієї,  із якою Вікентій стикався у власних справах. Але який «новояз» характерний для нашої епохи, подумав він. Людей, які лізуть у справи, що їх, здебільшого, зовсім не стосуються, та заважають діяльності будь-якого бізнесу лише зі звичайної заздрості, бо в них самих немає навіть маленького кіоску, красиво називають «активістами», а звичайних «стукачів» та професійних провокаторів возвели у ранг «викривачів корупції». Він ще міг зрозуміти  тих, хто користувався усім цим для власної політичної мети. Але ж скільки, на перший погляд, адекватних людей підтримують це… Не розуміючи, що можуть бути наступними, хто опиниться між цими жорнами. – А як ти відчуваєш: цьому «викривачеві» було все одно, чи полював саме на Оксану?