Читати книгу - "Код Катаріни, Йорн Лієр Хорст"

Вістінґ безліч разів проїжджав цим відтинком дороги. Він відразу помітив помилку, але якось ніколи не акцентував на ній уваги. «Поршґрюнд» — давнє написання назви міста.

Мартін Гауґен, як і радив вказівник, звернув з Е18.

— Зробимо якісь закупи? — показав він на маленьку криничку «Меню» при дорозі.

Вістінґ кивнув.

— Що нам треба? — запитав він.

— Яйця і бекон — це обов’язково! — відповів Мартін.

53

Стіллер спостерігав, як червона цятка на карті заїхала на паркінґ перед крамницею і зупинилася.

— Закупи провіанту, — прокоментував Гаммер.

Стіллер кивнув і схилився над своїм ноутбуком, який тримав на колінах.

— Я одержав дані його телефонних розмов за 90 днів, — сказав він. — Нічого особливого, не так важливо, з ким він розмовляв, — бо це було здебільшого по роботі, а от інформація, де він був останнього тижня, має значення.

— І де ж він був?

— У Малвіку! У нього три пропущені виклики за цей період. Усі три дзвінки від Вістінґа, запеленговані базовою підстанцією в Малвіку.

— Прогноз погоди! — згадав Гаммер. — Він кілька разів перевіряв прогноз погоди в Малвіку. Там дощі розмили дорогу, на деяких ділянках Е6 сталися зсуви ґрунту. Можливо, збирався туди, щоб самому проінспектувати. Гауґен був однією з відповідальних осіб, коли тут будували шосе.

Стіллер подумав про те саме.

— Але навіщо брехати, у такому випадку? — здивувався він. — Він цілком міг мати там важливі справи.

— І не було ніяких телефонних розмов, пов’язаних з поїздкою до Малвіку? — запитав Гаммер. — Якихось домовленостей чи що?

— Десь по восьмій годині вранці 10 жовтня він, проїжджаючи Ліллегаммер, надіслав смс-ку колезі по роботі, а потім до нього намагався додзвонитися Вістінґ.

— Ліллегаммер о восьмій? — перепитав Гаммер. — То з дому він виїхав серед ночі.

Стіллер мовчав, задумавшись. Він гортав угору й униз список дзвінків Мартіна Гауґена, мовби сподіваючись, що вони підкажуть йому розгадку. Від постійного недосипання він став розсіяний, думки ніяк не хотіли збиратися докупи. Стіллер підвівся і рушив до дверей.

— Я зараз повернуся, — сказав він.

Адріан зійшов сходами до свого тимчасового кабінету, знайшов пакетик кофеїнового порошку, який роздобув собі, коли ще жив у Південній Африці. Кофеїн у Норвегії не продавався, але він привіз добрячу партію під час останніх відвідин батька.

На офісному столі стояла порожня склянка. Адріан наповнив її водою в туалеті, розірвав пакетик, висипав порошок собі до рота й запив водою.

Стіллер вживав кофеїн не для того, щоб не спати, бо ж і так не спав; просто брак нормального сну відбивався на його здатності зосереджувати увагу.

Він постояв, чекаючи, доки подіє кофеїн, а діяв він не відразу.

Задзвонив телефон. То був Малм. Сидів собі, мабуть, у конторі в Осло, і захотів почути звіт за тиждень, перш ніж спокійно піти на вихідні додому.

Стіллер спершу допив воду зі склянки, а тоді вже відповів.

— Як справи? — поцікавився Малм.

Майже всі телефонні розмови він починав цією фразою.

— За планом, — відповів Стіллер. — Вони прямують до літнього будиночка, але ми, на жаль, не маємо всієї інформації, що там відбувається, і, вочевидь, не матимемо раніше неділі.

— А мали б мати? — запитав Малм. — Могли б встановити прослуховування в хатинці?

Стіллер почав підніматися сходами на четвертий поверх.

— Спочатку так і планувалося, — розповідав він. — Хотіли почепити жучок в автомобілі Вістінґа, проте виявилося, що його авто не придатне для пересування поганими лісовими дорогами. Тому обмежилися записом на диктофон, щоб мати доказову базу.

Стіллер постукав у двері кімнати «КК», щоб Гаммер відчинив йому зсередини.

— Який рівень ризику на цей момент? — запитав Малм.

— Досі низький, — запевнив Стіллер.

Гаммер відчинив двері. Червона цятка на моніторі ще стояла на місці.

— Що ж, приємних вихідних, — побажав Малм і від’єднався.

Стіллер сів, відчуваючи, як кофеїн наповнює судини. Він на мить заплющив очі, збираючись з думками.

— Перевір у Кримінальному реєстрі такого собі Еміля Шлєтаккера, — попросив Стіллер, розплющуючи очі.

— Це — хто? — обернувся до нього Гаммер.

— Чоловік, у якого Мартін Гауґен купив пневматичний пістолет.

Нільс Гаммер кивнув, ніби згадав ім’я, і схилився над клавіатурою. Він пошукав спершу адресу в Реєстрі населення, щоб знайти ідентифікаційний номер правильного Еміля Шлєтаккера, виділив його, скопіював, переніс одинадцять цифр у відповідну графу в Кримінальному реєстрі й натиснув клавішу «Enter».

— Усього потроху, — озвався за якийсь час. — Але переважно дрібниці.

Стіллер теж схилився до монітора: багато порушень правил дорожнього руху, попадався на наркотиках, дві бійки без важких наслідків, два порушення закону про зберігання та носіння зброї.

Побачене Стіллерові не надто сподобалося.

— Ану, глянь на першого у списку, — попросив він.

Гаммер знайшов імена й телефони всіх, з ким контактував Гауґен, коли шукав, де купити пістолет.

— Ґюннар Фішер, — зачитав він уголос і задав у пошук в Кримінальному реєстрі. — Бачу лише розбій зі зломом два роки тому. Начеб у Пейнтбольному клубі у Саннефьорді. Написано, що він голова клубу.

Стіллер міцно зажмурився і кілька разів кліпнув, дивлячись на екран монітора.

— ОК, — зрештою, промовив він. — Знайди телефонний номер Еміля Шлєтаккера в оголошенні про продаж пневматичного пістолета!

Гаммер подав йому папірець з номером.

Стіллер набрав цифри, увімкнув голосний зв’язок.

Обидва сиділи й слухали гудки.

— Еміль Шлєтаккер, — нарешті почувся голос на іншому кінці.

— Я — Стайн Арнесен, — не зморгнувши й оком, збрехав Адріан Стіллер. — Мене цікавить «вальтер», якого ви виставили на продаж в інтернеті. Він ще є?

— Так.

Стіллер переглянувся з Гаммером.

— Можу дати за нього тисячу крон, — запропонував Стіллер.

— Півтори, — спробував відстояти ціну продавець.

— Даруйте, але я маю інший варіант, — сказав Стіллер і урвав розмову, доки продавець не встиг погодитися на нижчу ціну.

Гаммер задумливо дивився на Адріана Стіллера.

— А я думав, що Гауґен таки купив пістолет, — промовив він.

Стіллер не відповів.

— Глянь на оголошення фацета з пейнтбол-клубу, Гюннара Фішера, — попросив він.

Гаммер знайшов телефон. Стіллер набрав номер. Фішер відповів після першого ж гудка. Стіллер надав голосові владного тону.

— Я розмовляю з Ґюннаром Фішером, головою Пейнтбольного клубу в Саннефьорді?

Співрозмовник підтвердив. Стіллер відрекомендувався.

— Я зі спеціального підрозділу Кріпоса, — повідомив він, знаючи, як офіційно це звучить. — Ми ведемо розслідування у справі одного чоловіка.