Читати книгу - "Код Катаріни, Йорн Лієр Хорст"

У слухавці на мить запала тиша. Нарешті чоловік підтвердив інформацію.

— Так я і думав, — сказав Стіллер.

Він трохи помовчав, змушуючи співрозмовника сказати ще щось.

— Він був у мене вчора по обіді, — повідомив Фішер. — Не знаю, як його звати, але зберіг номер телефону.

— Розкажіть про вашу зустріч, — звелів Стіллер.

— Насправді, його зовсім не цікавив пневматичний пістолет, — мовив Фішер. — Він відразу запитав, чи не продаю я іншу зброю… справжню. Мабуть, подумав, якщо вже виставляю оголошення, то маю стосунок і до повноцінної зброї. Але я ясно дав йому зрозуміти, що таким не займаюся. Немає в мене справжньої зброї.

— Чудово, — сказав Стіллер і вже хотів від’єднатися, як Фішер несподівано запитав:

— І що мені тепер робити?

— Нічого. Після вихідних ми пришлемо до вас свого працівника, а ви напишете йому пояснювальну записку. Однак найважливіше в цій ситуації, щоб ви не намагалися контактувати з покупцем. Навіть не думайте йому телефонувати!

— Звісно! Зрозуміло! — запевнив Фішер.

Стіллер вимкнув розмову й обернувся до Гаммера.

— Розшукай прокурора, — попросив він. — Нам потрібна резолюція на обшук і арешт Еміля Шлєтаккера. Конче треба з’ясувати, яким саме пістолетом озброївся Мартін Гауґен.

54

Возик швидко наповнився. Хліб, ковбаски, квасоля в томаті, а ще яйця з беконом і два великі шматки м’яса, на випадок, якби риби не впіймали, а ще арахіс і дві по шість упаковки пива. Коли вони нарешті підійшли до каси, Вістінґ засумнівався, чи всі закупи вмістяться у їхні наплічники.

На газетному штативі «ВҐ» не було. Вістінґ глянув біля іншої каси, і там не було. Те саме з усіма касами.

— «ВҐ» не залишилося? — запитав він.

— Ні, все розпродали, — підтвердила касирка. — Пакети давати?

— Я заплачу, — запропонував Мартін Гауґен, витягаючи гаманець. — Потім розберемося.

Вістінґ склав продукти в пакети й поніс до авта.

— Заверни на заправку, — попросив Вістінґ, показуючи на автозаправну станцію через дорогу. — Спробую там купити «ВҐ». Сьогодні вийшла стаття Ліне про Надію Кроґ.

Газетний штатив перед крамницею теж був порожній. Мартін припаркувався між бензоколонками, а Вістінґ зайшов досередини, але й там газету вже продали.

— Воно й не дивно, — сказав він сідаючи в авто. — Надія жила тут поблизу.

Вістінґ пристебнув пасок безпеки.

— Пам’ятаєш ті часи? — запитав він. — Ти ж тоді тут працював?

Мартін Гауґен обернувся, визирнув у бокове вікно, пропустив мопеда і розвернувся, щоб виїхати на трасу.

— Тоді тільки й розмов було про той випадок, — відповів він. — Поліція обнишпорила всі бараки, пройшла з собаками узбіччя уздовж нової дороги.

— Ти мешкав у бараці?

— Ні, ми з Катаріною щодня доїжджали на роботу з дому. Вона сиділа в конторі, а я саме отримав підвищення і працював по змінах.

— Найприємнішим у моєму підвищенні до старшого інспектора були вільні вечори, — докинув Вістінґ і, щоб не загубити нитки в розмові, запитав: — А вихідні? Ти був вільний в усі вихідні?

Надія Кроґ зникла проти ночі в суботу, 19 вересня 1987 року, і він сумнівався, чи тепер вдасться з’ясувати, хто відбував зміну в ті вихідні.

— Здебільшого, але графік був стислий, — відповів Мартін. — Час підпирав, то доводилося працювати понаднормово, і вечорами, і на вихідні.

— А Катаріна як чинила, коли ти затримувався на роботі? Вона ж мала нормовані години праці в конторі?

— Якщо довгий робочий день передбачався заздалегідь, брала мотоцикл, і ми добиралися кожен на своєму транспорті. Якщо ж ні, то Катаріна завжди мала чим зайнятися в конторі або ж поверталася додому з кимось з подруг.

Вістінґ кивнув. По приїзді до Норвегії Катаріна жила в Порсґрюнні, згодом отримала роботу в офісі підрядника будівництва нового шосе. Там познайомилася з Мартіном Гауґеном. Десь у слідчій документації зафіксовані імена багатьох її подруг з Порсґрюнна. Коли Катаріна пропала, поліція допитала всіх, але безрезультатно. їхні свідчення оцінювали як неважливі для слідства. Спільним у них було хіба те, що стосунки з Катаріною поступово охолонули, відколи вона переїхала жити до Мартіна. Найближча подруга пригадувала, що востаннє спілкувалася з Катаріною — та й то не особисто, а телефоном — за чотири місяці до її зникнення. Тим часом, у справі з’явилася нова точка опертя. Може, тепер подруги змогли б розповісти, як поводилася Катаріна, коли зникла Надія Кроґ.

— Одна з подруг називалася, здається, Еллен? — запитав Вістінґ. — Пригадую, я розмовляв з двома її товаришками під час розслідування справи.

— Цілком можливо, — кивнув Мартін.

Якби вони таки поїхали автом Вістінґа, Гаммер і Стіллер сиділи б собі спокійно в кімнаті «КК» і слухали б їхню розмову. Вони подумали б те саме, що й він, і підняли б протоколи свідчень давніх подруг. Вістінґ вагався, чи не послати їм смс-ку, але зважив, що не варто.

— Коли закінчилося будівництво дороги? — запитав він натомість, озирнувшись на заднє вікно, убік шосе.

— Дорога будувалась поетапно. Я тут закінчив працювати 1988 року і перейшов на новий об’єкт — на шосе Е6 у Трьоннелазі.

— У новинах повідомили, що його перекрили, — завважив Вістінґ. — Дощі підмили полотно. Принаймні на одній ділянці відбувся зсув ґрунту.

Мартін Гауґен різко загальмував і завернув до іншої бензозаправки.

— Поглянеш, чи вони мають газету? — запитав він, зупиняючись між колонками і крамничкою.

Вістінґ вийшов з авта. У крамничці ще залишилися два номери «ВҐ» зі статтею Ліне на першій сторінці. Редакція опублікувала фотографію Надії Кроґ з 80-х років і обрала лаконічний заголовок: «Загадка Надії Кроґ».

Вістінґ взяв газету зі штатива, поклав на ляду й заплатив.

Мартін Гауґен чекав на нього з увімкненим двигуном. Вістінґ розгорнув газету, доки вони їхали. Стаття займала три сторінки. Поряд з іменем Ліне надруковане її маленьке фото і фото молодшого журналіста, Даніеля Леанґера. Головною ілюстрацією була карта з відміченими місцями, де Надія зникла і де вона мешкала. Стаття була також проілюстрована фотографіями будинку, у якому відбувалася вечірка, і Надіїної однокласниці, яка в тому будинку мешкала. На третій сторінці — фото Адріана Стіллера. Під статтею — анонс подкасту й наступної статті в цій серії, у якій піде мова про листи викрадачів.

— Як стаття? — поцікавився Мартін, не відводячи погляду від дороги.

Вістінґ згорнув газету.

— Почитаю увечері, у хатинці, — відповів він.

Якийсь час вони їхали мовчки. Мартін підкрутив звук у радіо й, поперемикавши канали, знайшов музику собі до смаку. Вістінґ відхилився на спинку сидіння. Він чекав на смс-ку від Гаммера, який під виглядом Ліне мав повідомити йому про початок трансляції подкасту. Це мало статися десь на