Читати книгу - "Ідеальна незнайомка"

– Ніхто тобі не повірить, Ліє. – Ноа вже опанував себе, і тепер його голос був виразнішим, заздалегідь підготовлені слова прозвучали впевненіше. – Ти знана брехунка.

Але я його налякала. Репутація таки ж понад усе. Повірив Ноа чи ні, але вочевидь добряче замислився, чим це йому загрожує.

– Послухай, – продовжив він. І в його голосі з’явилися нові нотки, нотки співчуття. – Ти слухаєш? Можеш хоч колись послухати? Бо зараз найкраща нагода, Ліє. Тож трохи охолонь та уважно мене вислухай. Наразі немає й натяку на цивільний позов, чуєш? Ані мур-мур. Не чіпай лиха, поки тихо.

Як я могла запасти на людину, яка вживає найбанальніші, найпримітивніші фразеологізми? Мене дратувало в ньому все.

– Я не прошу казна-чого, Ноа. Лише одне ім’я. Ти мені зобов’язаний. І дуже добре знаєш, що зобов’язаний.

Він замовк, і я цим скористалася.

– Бетані Джарвіц. Мені потрібна інформація. Д-Ж-А-Р-В-І-Ц. Її минуле, найближчі родичі, партнери, все. Дата народження, де працювала, теперішнє та попередні місця проживання.

– Учора ввечері мені зателефонували. Я подумав, що хочуть дещо уточнити про твій професійний досвід, що було б, на мою думку, доволі сміливо навіть для тебе. Але, як виявилося, це Кассіді дав мої контакти колезі з Західної Пенсільванії, який цікавиться Лією Стівенс, що раніше мешкала в Бостоні. Має дані твого водійського посвідчення, все таке. Вчителька, Ліє? Справді?

От звідки він знає, де я. Хтось йому подзвонив. Ну от, почалося. Картковий будиночок захитався.

– І хто то був? – запитала я.

Ноа засміявся, ніби знаючи, що заскочив мене на чомусь.

– І що ти йому сказав?

– Нічого не сказав.

– Справді?

– Нічого. Тож тепер, гадаю, я навіть переконаний, що гівно я тобі винен.

– Я тобі не вірю. Щось ти йому про мене таки розповів.

– Чорта з два. Хто? Лія Стівенс? Дуже мила дівчина. Дуже. Мила. – Він розтягнув слова, наповнивши їх додатковим сенсом. – Та робота її дістала. Ось що сказав. Це все, що він від мене почув.

Робота мене дістала. Я намагалася уявити, хто ж був на іншому кінці лінії, відчуваючи зіткнення світів, відчуваючи, як усе, пов’язане з Бостоном, зараз опинилося зовсім поруч, ніби я притягнула його сюди.

– Агов, Ліє, ти слухаєш? З ним контактував Кассіді. Вловила, про що йдеться?

Кассіді, наше улюблене джерело з поліції, він знав, що ми з Ноа були парою.

– Кассіді, – повторила я.

– Ага. Не дякуй. Вважаймо це нічийним результатом, га? Можу тільки уявити, в яке лайно ти втрапила цього разу, якщо вже сюди телефонують.

Я міцніше стиснула в руці телефон і процідила крізь зуби:

– Я це зроблю, Ноа. Присягаюся, я тобі влаштую, – продовжила я. Але, мабуть, він відчув нерішучість у моєму голосі. Брехунка з мене ніяка.

– Ти ж розумієш, що в тебе немає шансів? Наробиш галасу, і хтось урешті почне ставити слушні запитання. Пейдж Гемптон має чим аргументувати, ми всі це знаємо. Ти програєш, Ліє. Ми обоє знаємо, що того джерела насправді не існує. Ніхто не стане на твій захист. – І поклав слухавку.

Щоб ти здох, Ноа. Я відчувала, як від тих слів скрутило живіт. Я щосили стискала в руці телефон. Щоб ти здох, сволото!

Цікаво, а в редакції є план на такі випадки? Якийсь визначений порядок дій, якщо Лія Стівенс зазнає краху?

Нехай у яку халепу я потрапила, треба з неї вибиратися. Еммі. Треба з’ясувати її минуле, перш ніж вони з’ясують моє.

Я перебирала в пам’яті її старих друзів, намагалася згадати, хто вони. Випадкові знайомства в барах, якісь обличчя, що коротко промайнули перед очима, нічого постійного. Згадала Джона Гікельмана, але таких, мабуть, сотні. Я уявила пошуки Гікельмана Джона в телефонному довіднику. Уявила, як телефонуватиму до кожного з них і запитуватиму: «А у вас були дзеркала на стелі? А ви раптом не пам’ятаєте дівчину на ім’я Еммі, з якою спали? У вас не зникав годинник?».

І тут згадалося ім’я однієї жінки, яке мені назвав Кайл ще до того, як усе пішло шкереберть. Вона винаймала ту квартиру до нас, її ім’я було зазначене в договорі оренди. Зараз живе в Нью-Гемпширі. Це я можу.

Щоб знайти потрібну мені Амелію Кент, знадобилося лише три дзвінки – з мого класу, за двадцять хвилин до початку першого уроку. Але поговорити з нею вдалося лише за робочим номером – мобільного телефону я не дізналася, а домашнього в неї, здається, немає. Амелія Кент, згідно з результатами пошуку в інтернеті, який вивів на її профіль у соціальних мережах, працювала громадським бухгалтером на сімейній консультаційній фірмі «Бергер і компанія» в Білих горах у штаті Нью-Гемпшир.

Коли я попросила нас з’єднати, Амелія після першого гудка взяла слухавку й відповіла, як на таку ранню годину, на диво бадьорим голосом. Я представилася, що телефоную щодо розслідування, уточнивши, що розшукується жінка, яка короткий час мешкала за її адресою, що ми відстежили її до тієї квартири в Бостоні, але далі загубили слід.

– На жаль, я вам навряд чи допоможу, – сказала вона. – Я виселилася звідти за декілька місяців до закінчення терміну оренди, думала, що мій колишній хлопець продовжив оренду, хоча не впевнена. Заставу мені не повернули. До того ж я заплатила за перший і останній місяць оренди, коли заселялася. Видно, власники просто поклали решту собі до кишені й вирішили, що ми квити.

– Тобто ви не поверталися до Каліфорнії? І з вами тоді не мешкала дівчина?

– Ні, з дівчатами не мешкала. Я вже розповіла все детективу, який телефонував раніше. Кайл?

– Кайл Донован. Так, – додала я, щоб вона повірила, що я кажу правду. – І, здається, він згадував про такого собі Вінса.

Амелія вперше на якусь мить замовкла.

– Так. Вінс був моїм хлопцем, ми два роки зустрічалися. Він перебрався до мене ще в січні. А в травні я заскочила його з іншою. – Вона гірко засміялася. – Цікаво, що в нього насправді було на думці весь цей час?

– Заскочили його з ким? – запитала я. Ім’я, мені потрібне її ім’я.

– Не знаю. Я не чекала, поки нас представлять одна одній. Не знаю, як таке можна пояснити, але він дуже старався.

– Як