Читати книгу - "Ідеальна незнайомка"

– Усе заперечував, ясна річ. Але ж я застала її в нашому ліжку. О, Боже! – Ті спогади досі не давали спокою, ятрили їй душу.

– Амеліє, ви могли б, якщо ваша ласка, назвати прізвище Вінса? Це дуже важливо. Він – моя єдина ниточка.

Коротка мовчанка.

– Мендельсон. І прошу, не згадуйте мого імені. Будь ласка, не кажіть, що це я скерувала вас.

Дивовижно, такі далекі події, а відчуваються так, мов сталися лише вчора. Наче нізвідки наздогнали тебе: звичайний телефонний дзвінок – і зі слухавки до тебе промовляє минуле.

Розділ 27

Відстежити Вінса Мендельсона виявилося трохи важче. Під час обідньої перерви я здійснила кілька телефонних дзвінків і, здавалося, нарешті натрапила на його ймовірний слід, коли побачила біля дверей мого класу Кейт.

– Привіт, не хотіла заважати, – сказала вона.

Я поклала телефон екраном на стіл. Цікаво, як довго вона там стояла.

– Ти як? – запитала вона.

Це була моя нова гра: «Як багато люди знають?», «Що про це думають?» і «Чому цікавляться?»

– Все добре, – відповіла я, і це була правда.

Після розмови з Амелією я справді почувалася добре. Як у старі добрі часи, коли ниточка твого розслідування веде до нової, і далі до наступної, поки не розкриєш чогось важливого, ще й підкріпленого ексклюзивними подробицями, які сама відкопала.

Я була в самому розпалі пошуку, але незабаром він завершиться. Копай, поки не докопаєшся.

– Ти ж уже чула про Кобба?

Я вмить завмерла, намагаючись не виказувати свого здивування.

– Що саме?

Вона підступила на крок ближче.

– Він повернувся до школи. – Мої очі, вочевидь, вирячилися, бо Кейт додала: – Не просто зараз, але чула, що віднині Кобб відновлює тренування учнів. Усі підозри зняли.

Усі підозри зняли. Отже, поліція тепер відпрацьовує інші версії.

– Дякую, що повідомила, – сказала я. – Більше ніхто не потрудився.

Мітч не чатував на мене на вході, не припер до стіни в коридорі, не викликав до себе через загальну систему оповіщення.

Пролунав дзвоник про закінчення обідньої перерви, у коридорах наростав звичний галас – один учень, два, три – їхні голоси змішалися, загули, наче вулик, і перетворилися на монотонний білий шум.

Урок завершився, я вже збиралася телефонувати далі, але помітила у шкільній електронній скриньці нового листа. Повідомлення прийшло від користувача TeachingLeahStevens – вперше відтоді, як Девіса Кобба затримала поліція. Без теми. Я втягнула в легені повітря, навела мишку на повідомлення і клацнула «відкрити».

У листі було лише два рядки:

Жінка в червоному колись собі жила,

Яка незнайомця до ліжка запросила.

Пальці над клавіатурою затремтіли, з монітора на мене дивилося власне відображення. Бліде обличчя, червоний светр із довгими рукавами. Я відчула, як він колеться на ключиці. Опустила очі. Може, випадковий збіг? Або ж він мене бачив – перед тим, як написав листа.

Я уявила, як незнайома постать біля мого дому заглядає всередину крізь розсувні двері. На стелі у вітальні горить тьмяна жовтувата лампа. Незнайомець вдивляється в коридор, у відчинені двері спальні, у темряву за порогом. Бачить дві пари безладно скинутого взуття. Темні джинси Кайла.

Уявила Девіса Кобба за моїм вікном, який підглядає за нами. І подумала: «Зухвало». Він надто осмілів. Лізе на роги навіть зараз.

Я переслала листа Кайлу, додавши зверху власний коментар:

Ти, здається, хотів їх побачити. Ось, маєш. Свіжий. Перший, відтоді, як я видалила попередні листи. До речі, я чула, що він повернувся до школи.

Я не обмовилася й словом про натяки в електронному повідомленні. Нехай Кайл дійде висновку самостійно.

Кобб стежив за моїм будинком.

Від тієї жахливої думки в мене аж мурашки по шкірі побігли, проте… Цікаво, що ще він може знати? Чи знає, хто така Еммі? Чи бачив її? Я переслала копію листа на свою приватну пошту, перш ніж піти, – і вперше подумала: «Може, відповісти?».

Мітч зупинив мене на виході й покликав до свого кабінету.

– Зачини двері, – сказав він зі стривоженим обличчям.

– Я вже чула, – сказала я, і його обличчя на якусь мить застигло від подиву, перш ніж на ньому відновився звичний спокійний вираз.

– Добре, чудово, я радий. І все гаразд? Якщо тобі щось потрібно, можливо, поговорити чи нехай що ти…

– Я знаю, де тебе шукати, – відповіла я.

Він дещо розчаровано спостерігав за мною, коли я виходила. Так, ніби одне неминуче потягне за собою інше, а він лише спостерігатиме за падінням Лії Стівенс, ловлячи мене внизу.

Тільки-но я запаркувалася на заїзді до свого будинку, задзижчав телефон. Я подивилася на екран – номер сестри. Я насупила брови, переживаючи, чи, бува, нічого не сталося з мамою. Ми не спілкувалися відтоді, як я поклала слухавку минулої неділі.

– Алло? – відповіла я, підіймаючись сходами на ґанок із ключами в руці.

– Ти влаштовуєшся на нову роботу, Ліє?

– Я… Що? Ні.

Я розсунула вхідні двері, увійшла, зачинила їх за собою й замкнула на ключ.

– От і мама теж так каже. Але я вирішила розпитати особисто.

– Чому? – Я вже здогадалася, якою буде її відповідь.

– Я отримала на електронну пошту дивний запит щодо інформації про тебе. Не могла збагнути, якого біса вони звернулися з тим до мене, але запит не схожий на типову форму довідки про попередню роботу. Більш схоже… на підтвердження певних деталей. Ми щось таке надсилаємо до інших компаній, коли вирішуємо трохи ретельніше перевірити кандидата, факти, зазначені в його резюме. – Вона на мить замовкла, а тоді додала: – Що відбувається? Це взагалі законно?

Я скинула торбу за дверима.

– Так, законно, – відповіла я.

– Що тоді це, в біса, таке, Ліє?

Я потерла рукою шию, відчула під пальцями холодний піт і змусила себе сісти та заспокоїтися.

– Не знаю. Поліція, мабуть. Або вони когось найняли для цього. Перевірка біографічних даних.

– Поліція?!

– Просто заповни потрібні відповіді. Гаразд? – Я сперлася ліктями на кухонний стіл, поклала голову на руки і глибоко вдихнула запах дерева та лаку. – У мене все добре. Просто заповни форму. Вони хочуть переконатися, що я та, за кого себе видаю.

– А ким, у біса, ще ти можеш бути?

Для Ребеки я,