Читати книгу - "Погода, яка змінила світ"

Решта Європи підтягнеться згодом, хоч і внутрішня сутність нового продукту дещо спантеличуватиме. Це можна помітити, дивлячись на імена, які картопля дістала в різних мовах. Pomme de terre, «земельне яблуко», – така назва французькою («pommes frites» у германських мовах, картопля фрі, буквально ж означає «яблуко, обсмажене у фритюрі»). У частинах Німеччини назва така ж сама: erdapfel. Італійці називають картоплю tartifola, бо подумали спершу, що це трюфель. Англійське potato пішло від іспанського patata, що, своєю чергою, утворилося через те, що картоплю переплутали з бататом, batata.

Лю́ба бульба має багато імен, але сама лиш картопля, зрештою, не могла врятувати Людовіка XVI та французьку монархію. Соціальні злидні, що продовжувалися й погіршувалися, з часом призвели до початку Великої французької революції в 1789 році. Як ми пам’ятаємо з розділу про вулкани, на початок революції також частково вплинула вулканічна зима, що настала після виверження Лакаґіґару в Ісландії в 1783 році.

Революціонери не забули діяння Антуана-Огюстена Пармантьє, взявшись вирощувати картоплю та увіковічивши «картопляного» піонера. З часом Пармантьє стає героєм, а його ім’я й досі живе в усій Франції у вигляді статуй і назв площ, вулиць і станцій метро. А також назв картопляних страв, певна річ. Сам Пармантьє похований на цвинтарі Пер-Лашез, у могилі, яка обсаджена – хто б сумнівався – картоплею.

Ми простежили прибуття картоплі до знищеної війною та промерзлої Європи. На жаль, рослина прибула із запізненням у кілька століть, зважаючи на найгірші негоди Малого льодовикового періоду. Проте, в будь-якому разі, картопля розірвала замкнене коло голоду, яке оберталося починаючи з XIV століття.

У майбутньому, коли поглянути у XVIII століття та на початок промислової революції, європейські поля завдяки картоплі зможуть прогодувати істотно більше ротів. Картопля також тамуватиме спрагу значно більшої кількості людей, адже люди швидко збагнуть, що на картоплі виходить напрочуд добрий самогон. Графиня Ева Екеблад (у дівоцтві Делагарді), одна із піонерів дослідження картоплі у Швеції, в 1748 році, у віці 24 років, обрана першою жінкою у Шведську королівську академію наук. Жінка ушанована такою честю завдяки своєму винаходові – технології виготовлення самогону з вареної, товченої картоплі, змішаної з ячмінним солодом. Через це у Швеції із середини XVIII століття вирощення картоплі сильно зростає, що, на жаль, чимраз більше споює народ. Однак, з іншого боку, люди водночас усвідомили, що картоплю можна їсти. А також побільшало хліба, адже раніше спирт гнали із зерна.

Малий льодовиковий період – якому на час обрання Еви Екеблад до Академії наук залишилося тривати ще майже сто років, – готує, на жаль, украй неприємний і навіть смертельний сюрприз. І картопля також відіграватиме у ньому важливу роль. Отже, налаштуймо нашу машину часу на 1845 рік. Місце призначення – Ірландія.

У цей час, а саме 1845 рік, зелений острів заселяє приблизно сім мільйонів осіб. Це майже на два мільйони більше за сучасне населення Ірландії. Держава й нині не повністю оговталася від шоку 1845–1849 років. А почалося все з картоплі.

Від садової рослини знаті картопля, починаючи від кінця XVIIІ століття, перетворилася на головне джерело харчування для більшості ірландців. Приблизно шістдесят відсотків харчових потреб населення у середині ХІХ століття займала картопля.

Спершу коренеплід був базовим продуктом насамперед для найбідніших, а надто взимку. Проте з часом картопля повністю узалежнила виживання все більшої частини населення. Третина всього поголів’я худоби теж головно харчувалася картоплею.

Найбільше вирощували один сорт, що зветься «Irish Lumper», «Ірландський портовий вантажник» себто. Саме ця картопля відома своєю здатністю рости у неродючих і вологих ґрунтах. Інакше кажучи, ідеальна для ірландських умов. Також цей сорт дає багаті врожаї. Проте така прихильність до «Irish Lumper» створює й ризик вирощування монокультури, породжуючи брак генетичного розмаїття на картопляних полях.

Монокультурність «Ірландського вантажника» у поєднанні із залежністю більшості від картоплі як головного продукту – це справжній рецепт для катастрофи. А якщо ще й втрутиться погода, то годі чекати на щось добре.

Літо 1845 року видалося холодним і вологим. Панували ідеальні умови, щоби почав розмножуватися певний вид гриба: Phytophthora infestans, фітофтороз картоплі. Спори плямами з’являлися на листках картоплі, звідки дощ змивав їх у ґрунт, даючи спорам змогу інфікувати саму бульбу картоплі.

Отже, коли того літа ірландські селяни збиратимуть картоплю, то, витягнувши рослину, в руках триматимуть лише чорне місиво. Незабаром починається серйозний голод. За сім не на жарт злиденних років щонайменше один мільйон ірландців заморить голод: ірландці називають його Gorta mór, «Великий голод». Відтак півтора мільйона ірландців емігрує, переважно до США, де їм не надто раді, м’яко кажучи.

Це далеко не перший раз, коли картопляна чума вкоротила віку багатьом жителям Ірландії. У 1741 році чверть мільйона осіб загинули від голоду за схожих умов. Проте «чума» завжди лютувала лише рік, наступного року картопля оговтувалася від хвороби, даючи нормальні врожаї. Тому в Ірландії всі думали, що так буде й цього разу. «От наступного року вродить ліпше», – казатимуть вони.

Проте стається немислиме: картопляна чума повертається не лише наступного року, рослина хворітиме чотири літа поспіль.

До того ж – наче бракувало страждань – незвично холодними стають зими. Зима 1847 року видалася винятково холодною й багато недогодованих ірландців замерзли на смерть у примітивних домівках, де часто бракувало опалення.

Проте Ірландський картопляний голод зумовлений не лише погодою й картопляною чумою. Катастрофу, може, вдалося б відвернути або хоча б відносно пом’якшити, якби можновладці проводили іншу політику. В Ірландії, яка тоді була частиною Сполученого Королівства, вкрай бракувало рівності. Землею володіла переважно протестантська аристократія, а католицькі селяни змушені були платити орендодавцям за поля шалені гроші. Крім того, після безлічі поділів на чимраз менші ділянки, поля стали настільки малими, що зібраного з них урожаю насилу вистачало у добрі роки. А коли за дверима стали злидні, люди не могли взяти харчів із запасів.

Отже, погіршенню злиднів сприяла політика. По-перше, йдеться про тогочасний політичний тренд laissez-faire (принцип невтручання), попередник сучасного неолібералізму. Британський уряд знай провадив таку політику, яка виходить із того, що уряд має щонайменше втручатися в економіку. Наприклад, не втручатися, коли Ірландія продовжує експортувати чимало зерна та молочних продуктів до Англії, хай навіть у державі панує голод. Варто зазначити, що теж не слід інвестувати в кухні для нужденних чи допомагати бідним придбати квиток до Америки. За laissez-faire, це не державна компетенція.

По-друге, тоді серед знаті та заможних панувала глибоко вкорінена думка про те,