Читати книгу - "Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999"

Полякам та українцям не дозволили битись до переможного кінця й продовження польсько-української битви за Львів, як це було після Першої світової війни, не відбулось. АК була знищена на сході, а українські партизани залишили країну, щоб стати до боротьби вже іншим разом. Таким чином, польсько-український конфлікт згас: вояки АК уникли депортації, вступивши до лав підпорядкованої радянському командуванню польської армії Зигмунта Берлінга; згодом галицькі та волинські поляки з цієї армії воюватимуть з українськими партизанами та депортуватимуть українське цивільне населення з комуністичної Польщі, хоча деякі з них одразу мcтились українцям, вступивши до спеціальних батальйонів радянського НКВС. УПА, своєю чергою, після того, як фронт посунувся далі, вийшла з криївок та відновила етнічні чистки поляків[354]. Радянський НКВС — сила, з якою віднині слід було рахуватися, — розглядав польських та українських партизанів однаково: як бандитів, яких необхідно було знищити[355]. Про те, як радянський контроль поклав край польсько-українській громадянській війні, інституціоналізувавши польсько-українські етнічні чистки, йтиметься в наступному розділі.

Митрополит Андрей Шептицький, який обстоював визнання Західної України за кордоном після Першої світової війни, не особливо вірив у здобуття української державності після Другої світової війни. Його припущення, що радянська окупація заходу України триватиме довгі роки, виявилось слушним. Зі смертю Шептицького у Львові (1 листопада 1944 р.) відійшли й залишки політичної традиції колишньої Речі Посполитої. Ані комуністична Польща, ані радянська Україна не мали би великої користі від інституції, яку він вособлював. У Радянському Союзі Греко-Католицьку Церкву було взагалі заборонено. Сталін дозволив Російській Православній Церкві претендувати на західноукраїнських вірян і на маріонетковому соборі проголосити Берестейську унію 1596 р. недійсною та неправочинною. З іншого боку, в комуністичній Польщі Греко-Католицька Церква асоціювалася новим режимом радше з українським націоналізмом, аніж із Річчю Посполитою, що її створила. Саме тому і досі ані Львів, ані Варшава не мають вулиці Шептицького[356].

Розділ 9

Етнічні чистки в Південно-Східній Польщі

(1945–1947)

У міжвоєнній Польщі більшість націоналістів розглядали слов'янські меншини як етнічну сировину, придатну для асиміляції. Після смерті Юзефа Пілсудського в 1935 р. в політичному та соціальному дискурсі тріумфував інтегральний націоналізм Романа Дмовського, підтриманий колективною диктатурою офіцерів Пілсудського. Німецька та радянська окупації радикалізували підходи до розв'язання національного питання, хоча ще до масового знищення поляків українцями в 1943 р. деякі націоналісти, як і ендеки Дмовського, мріяли виселити з Польщі всіх українців. Різниця полягала в тому, що у 1943 р. на таке рішення пристали також політики інших течій, які вже не бачили другої можливості відстояти Галичину і Волинь. Такі плани часів війни передбачали депортацію 5 млн українців на схід від довоєнних польських кордонів, а у відповідь — переселення поляків з Радянського Союзу чи з незалежної України[357]. Подібні ідеї щодо етнічної чистоти панували в тогочасній Східній Європі, де лідери націй, що зазнали значно менших поневірянь, ніж поляки, розглядали варіанти тотального вигнання ворожого населення. Наприклад, демократичні чеські політики шукали підтримки серед союзників, бажаючи очистити свою територію від німців та угорців.

Подібно до Чехословаччини, така ж ідея полонила всю політичну Польщу: від крайніх правих до крайніх лівих. Навіть польські комуністи, які раніше були затятими інтернаціоналістами, під час Другої світової війни, не привертаючи зайвої уваги, викреслили зі своєї програми пункт про захист прав меншин[358]. Праві та ліві порозумілися у важкі для Польщі часи розорення, і в непростий період окупації країни Червоною армією вони зустрілись у Москві.

Досвідчений ендек Станіслав Грабський приєднався до прем'єр-міністра Станіслава Миколайчика (1901–1966) та польської делегації еміграційного уряду під час зустрічі зі Сталіним у Москві у серпні та жовтні 1944 р. Грабський, який допоміг визначити кордони Польщі в Ризі 1921 року, а 1924 року сприяв виробленню політики національної асиміляції, хотів впливати й на облаштування нової Польщі у 1944 р.[359] Цілком зрозуміло, що Сталін використовував надзвичайно впливового на правому крилі польської політики Грабського, який, своєю чергою, теж використовував Сталіна. Нагадаємо, що 1921 року особистий тріумф Грабського в Ризі став можливим завдяки тому, що більшовицька Росія отримала більше території, ніж претендувала. Для Грабського, який діяв у традиційних для ендеків рамках, була близькою ідея створення нації в чітко визначених кордонах, а найбільшим ворогом вважалась радше Німеччина, а не Росія. Він оцінював свій план створення «національної держави» як цілком реалістичний і вважав Сталіна «найбільшим реалістом», а той називав Грабського «великим агітатором»[360]. Влітку 1944 р., коли Червона армія вже була у Львові, Грабський сподівався, що Сталіна можна буде переконати знайти на повоєнній мапі Європи місце для цілісної та гомогенної Польщі. Саме так і сталось. Відповідь же на запитання, хто кого в цій грі ошукав, Сталін Грабського чи навпаки, великою мірою залежить від того, чи розглядаємо ми Польщу кінця 1940-х рр., коли комуністи прийшли до влади й привласнили собі національні цілі, чи Польщу кінця 1980-х рр. — націоналізовану спільноту з нечисельними меншинами, що виборювала суверенітет.

Влітку 1944 р. стало очевидним, що польські ліві відійшли від традиції толерантності: місцеві комуністи були готові сприйняти ідею нації, давно випрацьовану польськими націоналістами. Пригадаємо хоча б польську комуністку Банду Василевську (1905–1964), до якої тоді дослухався і Сталін. За іронією долі вона була донькою того самого Леона Василевського, польського федераліста та прибічника Пілсудського, якого Грабський майстерно переграв у Ризі в 1921 р.; Василевського, що був першим міністром закордонних справ незалежної Польщі і вбачав у польській історії основу національної толерантності. Ванда Василевська, полковник Червоної армії та дружина заступника народного комісара закордонних справ СРСР, відіграла ключову роль у депортаціях, спланованих Радянським Союзом з метою розпочати писати історію Польщі та України з чистого аркуша. Такою була сталінська «діалектика» хоча він і розглядав цю ситуацію у простих категоріях: батько — «проти нас» але донька — «за»[361]. Набагато цікавішою виглядає поразка традиційного патріотизму і поява в 1921–1944 рр. модерного націоналізму. Якщо в 1921 р. у Ризі націоналіст Грабський взяв гору над батьком Василевської — федералістом Леоном Василевським, то в 1944 р. його погляди фактично збігались із позицією комуністки Василевської. У 1944 р. повоєнний польський комунізм, біля витоків якого стояла Василевська, якщо і мав синтетичний характер, то його складовими були традиційне ендецьке розуміння нації та звична комуністична запопадливість перед Радянським Союзом.

У 1944 р. польські комуністи та націоналісти зійшлися на думці, що нація стосується саме народу, а не традицій, збережених елітою. Усі попередні пропозиції щодо федерації, автономії та толерантності в польській політиці виходили з припущення, що національні групи мають еліти, які можуть керуватися прагненням сформувати республіканську політичну спільноту. Ці рудименти колишньої Речі Посполитої, про які час від часу нагадували