Читати книгу - "Драконяча відьма, Настуся Соловейко"

Дран би забрав цю відьму! У цій червоній сукні вона була наче принцеса-заручниця, що чекає коли ж нарешті її врятує принц-відьмак від кровожерливого драконоборця.

Я невесело посміхнувся.

Треба було, щоб Бетсі знайшла їй якесь лахміття, тоді принаймні, вона б не виглядала такою спокусливою.

Та я знав, чому не зробив цього, як і не залишив Данаю сидіти в підвалі ­– хоч які, а позитивні емоції їй ще знадобляться. Довше проживе.

Чим нижче ми спускалися, тим задушливішим ставав їх запах. Боїться, та поки що, боятися їй зарано.

Під замком була ціла купа таємних переходів і не тільки. Чого не можна було досягти магією, можна досягти наукою. З дитячих років мені подобалось навчатися, і використовувати отримані знання на практиці.

Саме мені, спала на думку ідея вирощувати рослини під землею. Коли я вперше заявив про це своєму батьку він тільки посміявся, та згодом, йому стало не до сміху.

Розібравшись у старих схемах підземель, я зміг знайти цілі ділянки немерзлої родючої землі, проте, чого мені не вистачало – так це світла.

Дзеркала – от, що допомогло. Складна система дзеркального освітлення проходила наскрізь від поверхні землі, до самого підземелля і як тільки Зерата чи будь-яка інша зірка сходила на небо, промінці потрапляючи на дзеркала відбивалися і світло потрапляло до печер. Звичайно, це не було те саме, що вирощувати щось на поверхні, і займало більше часу, та за рахунок тепла і світла, все росло.

До того ж, не доводилося навіть поливати – підземні води робили своє діло.

Коли ми опинилися на місті, очі дівчини здивовано розширилися.

– Це якась магія? – спитала вона роздивляючись трави, що росли скрізь.

– Ні, Даная, це не магія, це наука.

Вона вигнула темні брови.

– Можна жити й без магії, моя кохана, і досить непогано.

– Чому ти мене сюди привів?

– О, моя дама поспішає? Що ж, я хочу, щоб ти варила зілля для моїх бійців, на кшталт того, що ти давала мені тоді, в лісі. Без сон-трави звичайно. Наші травниці теж це роблять, та щось підказує мені, що відьма може зробити краще.

– Не боїшся, що я просто вас всіх потравлю? – спитала вона і її очі зло спалахнули.

– Ні, не боюся, ти ж знаєш, що в нас є способи перевірити все, що ти звариш. І якщо щось утнеш, я просто вб'ю твого помічника, повільно і болісно, і змушу тебе дивитись. Хоча, думаю, якась частина тебе помре разом з ним.

Відьма не змогла стримати тремтіння і сховала тонкі пальці у складках спідниці.

– В деяких зіллях потрібно використовувати магію, в більшості. – проговорила вона.

– Знаю.

– А в замку, в замку, я не змогла…. – дівчина запнулася.

– Ти не змогла використати магію? Неслухняна дівчинка, думала зможеш втікти? Так, тут тобі особливо не почаклувати. Утім, є місця де можна.

– І ти дозволиш мені готувати зілля там, використовуючи магію?

Я тільки кивнув.

– І це все? – я бачив, як вона затамувала подих.

– Ні, не все. Це тільки частина. Завтра тебе приведе сюди Бетсі, і ти зможеш вивчити трави, що ростуть тут.

– Мені знадобиться мій довідник! – перебила вона.

– Що ж, добре. А тепер, пішли.

– Куди?

– Побачиш.

Я йшов довгими коридорами підсвіченими сяй-каменями, що видобувалися у підніжжя червоних гір.

Їх вмонтовували в стіну так, щоб за день вони накопичували світло, а вночі його віддавали.

Проте, не скрізь в замку це було можливо, тож вогонь і факели теж використовували, однак здебільшого у головному залі.

Підійшовши до своїх покоїв, обернувся до Данаї та відчинивши двері, схилився у глузливому поклоні:

– Тільки після вас, моя Лердо!

Дівчина зло зиркнула на мене, але увійшла.

Закривши двері, я сперся на них схрестивши руки на грудях і роздивляючись, як світло від вогню в каміні грає на довгому каштановому волоссі.

– Я не твоя Лерда, припини мене так називати!

– Я можу називати тебе, як мені заманеться, дівчинко.

Вона роздратовано фиркнула і стисла руки в кулаки.

– Що далі? Де ми?

– В моїх покоях.

В її очах промайнула паніка.

– Навіщо ми тут? – спитала вона напружено.

– Щоб ти могла дати мені те, що мені потрібно, кохана.

Я повільно відштовхнувся від дверей і почав наближатися до відьми.

Коли я робив крок уперед – вона відступала, поки нарешті, не вперлася спиною у широкий стовпчик ліжка.

Я підійшов зовсім близько, так, що її рване дихання омивало теплом мою шию. Від цього захотілося повалити її на ліжко, задрати спідницю і вбиватися у вологе тепло, поки вона не почне просити мене зупинися, або ж не зупинятися зовсім.

Я на секунду прикрив очі, проганяючи жаркі видіння.

– Не знаю, що ти там собі науявляла, та мені потрібно зовсім не твоє тіло, люба, а твоя магія.

Певно, якби я їй сказав, що вона стане рабинею моїх темних бажань, вона б і те так не здивувалася.

– Ммм… моя магія?

– Так, Даная, твоя магія.

– Але, я не розумію…

 – Тобі й не потрібно розуміти, просто роби як я скажу, і боляче не буде, майже.

Дівчина відштовхнула мене і відбігла на інший бік кімнати.

– Ти ненормальний, ти, ти… ти що, хочеш забрати мою магію?

– Не зовсім так, я буду брати потрохи.

– Ні! Ні за що!

Вона захитала головою і локони впали їй на груди.

– Послухай, Даная, це не пропозиція від якої ти можеш відмовитись, це те, що я буду робити. Будеш опиратися – тоді, доведеться робити тобі боляче, якщо будеш слухняною – все пройде швидко і безболісно.

Відьма зиркнула на мене своїми карими очима, що здавалося стали ще темнішими від гніву. Стрімголов вона кинулася до дверей, та я встиг її перехопити.

– Даная, ти не зможеш втекти від мене. – я притис її всім тілом до дверей, та вона все одно колотила мене стиснутими кулаками.

– Краще б я залишила тебе здохнути на тій галявині, краще б ти згнив в землі, ненавиджу тебе, ненавиджу! Скотина, покидьок! Ненавиджу! Щоб ти здох! Відпусти мене, відпусти, сучий сину!