Читати книгу - "Букет улюблених квітів"

— Материнський інстинкт! — примовляла вона, сховавши обличчя на собачому тільці. — Якби ж то він прокинувся раніше! Стільки дитячих душ згубила! Усе на моїй совісті. І де ж ти був раніше, материнський інстинкт?

Доня заходилася облизувати солоні потічки на зморщеному обличчі жінки, й вона пустила собача на підлогу, а сама впала навколішки перед іконами й довго вимолювала у Всевишнього прощення.

Розділ 59

Тамара прокинулась уранці — у вікно заглядало сонце. На зміну негоді ночі прийшов погожий день. Жінка відразу підхопилася з ліжка, аби подивитися, що написав їй у відповідь нічний гість. На ґанку лежали, прибиті дощем, три гілочки білих лілій, картонки не було, як і маркера та камінчика.

— Дивно якось, — зауважила Тамара.

Барс радісно закрутив хвостом, розтягнув пащу в усмішці.

— Барсе, де папір? Ти маєш знати, бо все бачив.

Собака, ніби зрозумівши запитання хазяйки, повільно пішов подвір’ям і зупинився майже біля хвіртки. Там лежав картон. Тамара підступила до собаки, підняла картон. Схоже, той просто здуло вітром. Вона повернула розмоклий картон іншим боком. Унизу її напису стояло одне слово «Я», а під ним — намальований усміхнений смайлик.

— Отже, «я»? Хто ж ти, дідько тебе вхопи! — вигукнула жінка та спересердя пожбурила аркуш геть.

Барс здивовано зиркнув на жінку, не розуміючи, чому та спочатку шукає предмет, а потім викидає його. Тамара надумала перевірити, чи вітер, бува, не повалив високі лілії на клумбі. Жінка аж скипіла, як угледіла, якої шкоди наробила не негода, а людська рука — три стебла посаджених невідомим білих лілій було зламано.

— Мої хороші, я не винна, вибачте, — примовляла жінка до квітів.

Нагодувавши собаку, Тамара взяла аркуш, струсила з нього бруд і занесла в дім. Вона лютувала. Ця гра з квітами та записками їй уже зовсім набридла.

— Маю поставити на цьому крапку! — вирішила жінка й узялася перевдягатися.

Тамара вклала мокрий аркуш у файл, кинула до сумочки та вийшла з дому. Незабаром вона зупинилася біля кабінету слідчого Жировського. Жінка прислухалася — схоже, за дверима нікого, крім Анатолія, не було, й вона постукала.

— Заходьте! — пролунав знайомий голос, і Тамара ступила до кабінету.

Анатолій здивовано підвів очі на відвідувачку. Він відклав убік ручку, згорнув теку зі справою.

— Ти?! — запитав він.

— Я!

— Проходь, Томо, сідай, — запросив.

— Толику, дай мені відповідь на кілька запитань, — попросила Тамара.

— Можеш побути слідчим. — Чоловік ледь помітно всміхнувся, — я дозволяю.

— Він мені дозволяє! А хто тобі дав дозвіл зустрічатися з жінкою впродовж п’яти років, говорити їй про кохання, а потім знущатися?! — не стримуючи емоцій, майже прокричала Тамара.

— Не розумію, про що ти.

— Він не розуміє! Я поясню! Усвідомивши, що втрачаєш мене, ти вирішив зіпсувати мені життя? Чи не так?

— Тамаро, не говори загадками, мені й так їх не бракує.

— Ти вважаєш, я така дурна й не здогадаюся, що це ти приносиш мені ночами ті квіти?

— Мені більше нічого робити! — гмикнув чоловік.

— Мабуть, нічого! — відрізала Тамара. — От і внадився ходити з тими квітами!

— Та навіщо б я їх носив ночами?!

— Пояснюю. Вирішив мене залякати, щоб у мене дах поїхав, а потім повернутися й урятувати від нібито маніяка? Подивися, мовляв, Томо, який я шляхетний! Просто спаситель!

Анатолій відкинувся у кріслі та розреготався.

— Тобі смішно? А я втрачаю здоровий глузд від твоїх нічних візитів!

— Ще раз повторюю: я не маю ніякого стосунку ні до нічних візитів, ні до твоїх квітів, — сказав він.

— Усі факти проти тебе, Толику! По-перше, ти знав, які квіти мені подобаються. По-друге, я бачила тебе на ринку, там, де їх продають.

— Так, я там був і неодноразово, — погодився чоловік. — Опитував бабусь, чи не купує білі лілії одна й та сама людина щодня. Також мав іще дещо дізнатися, але це тебе зовсім не стосується.

— Припустімо, базар — то лише збіг обставин. Але Барс! Він чужих у двір не пускає, і тобі це добре відомо. Пес давно приймає тебе за свого, тож ти можеш будь-коли спокійно проникнути на подвір’я.

— Це правда, але нічого не доводить. Є ще люди, яких він не займає.

— Так, є. Маринка! Навіщо їй мене залякувати? Чи, може, моя сестра? Тоді поясни, як вона з однією рукою перелазить через паркан? І навіщо їй улаштовувати мені такі випробування? Усе. Більше нікому не потрапити вільно на територію Барса.

— Не знаю, але повинен бути ще хтось, кого він пускає у двір.

— Далі. Ти знав лічилку, яку склала моя мама.

— То що?

— Я писала перші рядки, а ти продовжував їх.

— Не розумію, де писала?

Тамара дивилася на чоловіка, який і справді нібито не розумів нічого з того, про що вона розповідає. Чи вдавав, що не розуміє, про що йдеться.

— Ось!

Тамара дістала намоклий аркуш картону із розмитим зображенням смайлика.

— Що це? — запитав Анатолій.

— Ти автор цього «шедевру»? Пікассо недолугий!

— Може поясниш, що все це означає?!

— Навіщо? Ти й сам усе добре розумієш.

— Я взагалі нічого не розумію!

Чоловік підвівся, нервово заходив кабінетом, ніби вимірюючи його кроками.

— Будь чоловіком, — уже спокійніше промовила Тамара. — Змирися з тим, що наші дороги розійшлися. Не треба мені псувати життя. Ти гадаєш, що я не знаю, навіщо ти завів собі нову пасію? Щоб насолити мені та викликати ревнощі? Але ось що я тобі скажу, Толику. Я справді намагалася покохати тебе та бути з тобою, але не змогла.

— Бо покохала іншого? — Анатолій скривив губи в натягнутій посмішці.

— Бо не можу забути колишнє кохання.

— І яке ім’я має твоє колишнє кохання?

Тамара не вловила в його голосі нотки знущання та спокійно відповіла:

— Ти сам добре знаєш. Я й досі кохаю Марка.

Чоловік розсміявся.

— Кохаєш Марка, а зустрічаєшся з іншим?! Чи можна любити того, кого немає на цьому світі стільки років? Про нього треба пам’ятати, а ти торочиш, що любиш. Томо, ти що? Божевільна? Несповна розуму?

— Ти шпигував за