Читати книгу - "Букет улюблених квітів"

Світлана Талан

Букет улюблених квітів

За гріх щасливості в неслушний час

належиться покута і покара.

Над вітражами карколомних трас

я тільки жінка з крилами Ікара.

Розтане віск — я в море упаду

і захлинуся морем, як тобою.

Цієї жаги некликану біду

лише твоєю ніжністю загою.

Стоять в шибках осінні вітражі.

Забути все. Піти — не озирнутись.

Ти здатен на смертельні віражі.

Ми не могли у світі розминутись.

Ліна Костенко

Томі виповнилося шість років. Дівчинка почувалася майже дорослою, бо й не дивно: лише один день 4 ти вже на рік старша, ніж була вчора. Том а тримала маму за руку, коли вони поверталися додому. Свій день народження вона з мамою відсвяткувала в її хрещеної тітки Марини. Тома не дуже перейнялася тим, що своє свято справлятиме не вдома, у маленькій тісній кімнатці, а у двокімнатній квартирі хрещеної, де є окрема простора кухня та навіть балкон. Тітка Марина запросила до себе в гості тоді, коли Тома дізналася від мами, що вдома свята не буде й уже ладналася заплакати від образи.

— Доню, моя люба дівчинко, наступного року ми влаштуємо справжнє свято, але зараз такої змоги немає, — втішала малу мама, але Тома сиділа набурмосена й невдоволена, бо чекала на свій день народження цілий рік, а тепер муситиме чекати ще один.

Саме тоді, коли Тома вже не могла стримуватися, а на очах виступили сльози, озвався телефон. Мама поговорила й заквапилася потішити Тому — хрещена запросила на свято до себе. Враз висохли й засмітилися неприхованою радістю оченята. Дівчинка вмить одяглася, аби пошвидше вийти з дому. Свято вдалося на славу! Хрещена подарувала гарнючу ляльку зі справжнім волоссям, яке можна розчісувати гребінцем і робити зачіски, ести їли торт «Київський», пили чай, а ще на столі стояла вазочка з шоколадними цукерками, від якої Тома не могла відірвати погляду. Хотілося з’їсти відразу всі, але вона пам’ятала, що пообіцяла мамі поводитися скромно й бути чемною дівчинкою, тому робила паузи між поїданням цукерок. Під кінець святкування хрещена подарувала мамі букет білих лілій — улюблених квітів, тож додому Тома з мамою поверталися з подарунками та гарним настроєм. А ще в кишені кофтинки Тома несла кілька цукерок, які їй вдалося приховати. Звісно, так робити неможна, але ж не йти додому без подаруночка? Хрещена запропонувала взяти додому цукерки з вазочки, але мама відмовилася.

— Мариночко, та ти що?! — сказала вона. — Я тобі така вдячна за цей вечір, що навіть слів бракує! Ми й не сподівалися!

Тож дівчинка вирішила, що, прихопивши кілька цукерок без дозволу хрещеної або мами, вчинила правильно.

— Сьогодні п’яте липня? — запитала Тома.

— Так, моя квіточко, п’яте липня — твій день народження, — відповіла мама.

— А твій день народження завтра?

— Так, Томочко, завтра, — якось не дуже весело мовила жінка.

— У нас буде завтра свято? — Дівчинка поглянула на маму.

— Свято, доню, тоді, коли на душі добре.

— Тобі недобре на душі?

— Моя ти допитлива! — усміхнулася мама. — У мене все добре, тож і є свято.

— А тортик у нас буде?

— Буде, — якось непевно зронила жінка.

— Як добре, що наші дні народження влітку! Еге ж?

— Згодна. Ти задоволена святом?

— Дуже!— вигукнула дівчинка. — Як пахнуть лілії!

— Так! Безмежно люблю ці шляхетні квіти! Особливо подобаються білі.

Тома подумала, що завтра порадує маму ліліями. Їх вона запримітила в сусідньому дворі, на клумбі (щоправда, не білі, а помаранчеві, але однаково гарні). Рвати квіти на клумбі недобре, але задля гарної справи можна, вирішила дівчинка. Завтра вона прокинеться раніше від усіх, вийде надвір і зірве одну-одненьку гілочку лілії. Якщо двірничиха поратиметься неподалік, то можна буде їй усе пояснити, аби вона дозволила зірвати квітку, а якщо ні, то Тома сама її зірве та швиденько побіжить додому.

— Мамо, я хочу пісяти, — сказала дівчинка.

— Потерпиш, доки дійдемо додому? Вже недалечко.

— Ні, не можу! Я хочу зараз! — наполягала Тома.

— Зараз перейдемо дорогу, і збігаєш он туди!— Мама вказала на кущі бузку.

— Добре!— погодилася дівчинка.

Вони перетнули безлюдну дорогу. Вже стемніло. І хоча горіли вишикувані в один ряд понад дорогою ліхтарі, кущі на узбіччі лякали дівчинку своєю темінню.

— Мені страшно йти туди, — зізналася Тома.

— Чому? Ти вже велика дівчинка, а я — поруч, — заспокоювала малу жінка. — До того ж у твоїх руках нова подружка, і ти не сама.

— Лячно. А якщо хтось побачить, як я пісяю?

— А ти лічилочку промовляй і нічого не бійся! Ти станеш невидимою! Пам’ятаєш її?

Як Томі не знати лічилочку, яку вони склали з мамою разом! У маленькій тісній кімнаті про усамітнення годі було й мріяти, і вони вигадали лічилку, яка означала, що не слід заважати тому, хто її прочитав. Тож дівчинка набралася сміливості й пішла до кущів, уголос проказуючи слова лічилки:

Раз, два, три, чотири, п’ять!

Мене можна не шукать!

Я у шапці-невидимці

З вами разом й наодинці!

П’ять, чотири, три, два, раз —

Наша гра вже почалась!

Капелюх я свій зніму,

Маму швидко обійму,

Порахую до п’яти —

Відшукай мене і ти![1]

Тома пірнула за кущі, прилаштувала на гілки ляльку й раптом почула звук автівки. Визирнувши зі своєї схованки, дівчинка побачила, як із легковика вийшов незнайомий чоловік і попрямував до її мами. Він щось сказав їй, на що мама голосно промовила:

— Раз, два, три, чотири, п’ять!

Мене можна не шукать!

Я у шапці-невидимці

З вами разом й наодинці!

Дівчинка злякалася. Ці слова з лічилки означали, що вона повинна сховатися, стати невидимою: так вони з мамою домовлялися.

«То поганий чоловік», — вирішила Тома й, наполохана, знову вистромила носа