Читати книгу - "Українське письменство"

Сказане про Мазюкевича деякою мірою вірне і про Витавського, що чотири його байки були надруковані в «Основі», хоч написані запевне раніше. Не визначаючись ні дотепом, ні майстерністю вірша, байки цього автора переважають Мазюкевичеві тільки більшою чистотою та правильністю мови (так, напр., у Витавського немає скорочених форм: «А старостой Меркурій тоді був»).

Сюди ж належить і Петро Огієвський-Охоцький, один із «более десяти священников», яких пощастило притягти до співробітництва в неофіційному відділі «Черн. губернских ведомостей» р. 1853-го. Автор кількох етнографічних робіт, збирач «народных примет», приказок и «памятей о старине», Огієвський-Охоцький до обох надрукованих своїх байок-перекладів додав, як навчання, народні прислів’я:

Або:

Дата обох надрукованих байок Огієвського — 1853 р., «Черниг. губ. ведом.», як і місце їх написання — с. Данина Ніжинського повіту — приводять нас ще до одного байкаря, визнаного корифея жанру Л. Глібова, що починав у тих же місцях і в тому ж році, і на початках літературної роботи був таким, як і вони, любителем Крилова, вирізняючись з гурту тільки розміром свого поетичного хисту.

Байкарська кар’єра Л. Глібова взагалі розпадається на два, досить довгим антрактом розмежовані творчі періоди: початковий, що обіймає десятиліття з 1853 по 1863 рік, і короткочасний кінцевий, що охоплює останнє передсмертне п’ятиліття поета. Можливо, хронологічні межі першого треба трохи розсунути, припустивши, що ті дванадцять байок (№№ 39—50), які вперше з’явилися друком у виданні 1872 р., були написані в 60-х рр. і становлять безпосереднє продовження першого циклу. Другий період (1889—1893) був продуктивніший: до нього стосуються 57 байок (№№ 51—107), всі писані, власне, диктовані в старості, коли Глібов узявся до давнього свого діла, поступаючись намовам приятелів, знайшовши собі нового читача серед молодих передплатників галицького дитячого журналу «Дзвінок». Не вважаючи, що і перша партія байок, і друга належать тому самому авторові, ранній Глібов і Глібов пізній значно межи собою різняться: а) своїм ставленням до первотвору, звідки беруть фабулу, б) загальним своїм наставленням і в) в залежності від цього, мірою припущеного в байках ліризму та пісенних форм.

Зупинімося спочатку на першому із зазначених тут пунктів: на відношенні Глібова до первотворів, тобто до Крилова, що був для нього, як і для Мазюкевича з Витавським, найголовнішим фабульним джерелом.

Питання Крилов — Глібов має свою більш як сорокалітню історію. Почалося воно чи не з виходу в світ окремою книжкою «Очерков истории украинской литературы XIX в.» проф. М. I. Петрова. Загальна тенденція нарисів — показать українську літературу філіальним відділом російської, часами уґрунтована, часами неуґрунтована, підсилена нехтуванням місцевої традиції і недооціненням українсько-польських літературних взаємин, викликала загальний опір з боку української критики — тим більше, що її попереджала стаття того ж таки Петрова про українську літературу в «Киевлянине» з надзвичайно гострою характеристикою української продукції, що, знайшовши собі друкарський станок у Львові, «тайными путями, разыгрывая роль угнетенной невинности», вертається до нас звідти з дешевою австрійською горілкою та різними ґатунками контрабанди[537]. Відповідаючи Петрову серією статей у «Ділі», Кость Одовець (Кониський)[538] заперечив цю загальну тенденцію і між іншим зупинився на байках Глібова, якого Петров показав звичайним собі перекладачем Крилова. Одовець бачить в цій характеристиці неприховане бажання понизити Глібова: Глібов, мовляв, так само перекладав Крилова, як Крилов — Лафонтена та інших байкарів. Факт запозичання фабули в байці нічого не значить, коли байкареві пощастило розповісти її по-своєму. За статтями Одовця-Кониського пішов Огоновський