Читати книгу - "Бунгало, Сара Джіо"

Лорен узяла руку чоловіка й ніжно її погладила. А я майже підскочила в кріслі:

—Людини в такому стані? Що ви маєте на увазі?

—Ви не знаєте? — примружився Грег.

—Чого не знаю?

Лорен невдоволено глянула на Ґреґа та нахилилася до мене, наче збиралася повідомити щось жахливе.

— Містер Ґрін був на інвалідному візку. Залишився паралізованим після війни.

Я схопилася за груди, намагаючись заглушити біль. Паралізований.

Заплющивши очі, я пригадала сцену з паризького госпіталю. Вестрі лежав і дивився на Кітті. А якщо він відмовився зустрітися зі мною через гордість, а не через стосунки з Кітті?

—Я розумію, що важко це все чути, — сказала Лорен. — Вибачте, якщо ми забагато вивалили на вас. Просто ми стільки років спостерігали за цим милим чоловіком і його незавершеною історією та сподівалися, що побачимо розв’язку. Це просто диво, що ви тут, Енн. За стільки років ми вже облишили надії побачити вас.

Я дивилася на записник, намагаючись хоч щось збагнути.

—А що з Вестрі? Де він зараз?

—Ми не знаємо, — засмучено мовила Лорен. — Він уже п’ять років не приїжджав, і ми боїмося, що...

Ґреґ поклав долоню на руку Лорен, наче благаючи її замовкнути, і сказав:

—У вас є блокнот. Прочитайте його, можливо, знайдете там підказку.

Я підвелася з крісла.

—Дякую, щиро дякую вам за все. Я мушу повертатися в готель. На мене чекає онучка.

Лорен теж встала:

—Ми проведемо вас, міс Келловей.

—Не треба, я сама. І дякую вам.

Стежка вивела мене назад на пляж, і я побрела, долаючи біль у ногах й опір піску, так швидко, як тільки могла. І молила Бога, щоб не запізнитися.

Розділі 17

Ранкове світло залило балкон, і я вмостилась у плетеному кріслі. Дженніфер вийшла на пробіжку й повернеться за годину. Я взяла записник Вестрі, перегорнула зморщену від вологи першу сторінку й пірнула в знайомий почерк.

23 серпня 1959 року Моя найдорожча Кліо!

Це перший лист до тебе, написаний на острові, де ми бачилися востаннє. Де попрощалися серед гулу аеродрому, і літаки понесли нас в різні точки планети. Я повернувся до бунгало 23 серпня, у день нашої першої зустрічі, сподіваючись знайти тут тебе чи хоч згадку про тебе. Минуло вже майже двадцять років, але ти завжди в моїх думках і серці. Ти будеш рада почути, що бунгало витримало ці роки. Тут усе таке, яким ми його залишили. Подих бризу розвіває штори. Столик і крісло. Ліжко. Бракує тільки тебе.

Як би я хотів, щоб ти була тут, кохана. Як би хотів обійняти тебе, як колись. Я знаю, що ти деінде, живеш власним життям, і я не хочу в це життя втручатись. А серце тужить за тобою. І завжди тужитиме. Тому кожного року я повертатимуся сюди в день нашої зустрічі та сподіватимуся, що наші шляхи перетнуться ще раз. Залишаю блокнот у поштовій скриньці й несамовито чекаю на твій лист і на тебе.

Твій Ґрейсон

Я опустила блокнот, чудуючись із листа, який ішов до мене практично п’ятдесят років. Він досі мене кохає. Господи, він досі мене кохає. Як і я його. Моя любов не зменшилася ні на йоту — ні 1959-го, ні сьогодні. Він пише, що в бунгало все таке, яким ми його залишили. Але ні слова про картину. Я перегорнула сторінку та взялася читати далі.

23 серпня 1960 року Моя найдорожча Кліо!

Не заперечуватиму: серце згорало від нетерпіння, коли я відкривав поштову скриньку та виймав записник. Воно сподівалося побачити рядки, написані твоєю рукою. А ще краще — саму тебе. Та я вже стільки років чекав, тож зачекаю ще один. Я буду терплячим, кохана. Обіцяю.

Час спливає, і я багато думаю про це все. Не можу зрозуміти, чому ти не відповідала на мої листи з паризького госпіталю і не приїхала зустрітися зі мною. Кітті казала, що ти вийшла заміж, але спершу я не міг у це повірити. Невже ти змогла вийти заміж і забути наше кохання?

Хай там як, а я вже змирився. Проте досі сподіваюся, що ти повернешся і ми знову будемо разом. Я розумію, що життя триває, але часточка мене не зможе сповна насолоджуватися ним до возз’єднання з тобою.

До наступного року, кохана.

Грейсон

Я захряснула записник — від хвилювання, від болю — і просто не могла читати далі. Кітті збрехала мені в госпіталі. Вона перехоплювала його листи. Чому вона так учинила? Якби я одержала лист від Вестрі, усе могло б скластися інакше.

Стукнули двері — повернулася Дженніфер.

—Там прекрасний ранок, бабусю. Тобі варто прогулятися.

Я підвелася з крісла, обережно поклала блокнот у сумку й дістала натомість лист від Женев’єви Торп.

—Гадаю, пора їй зателефонувати, — сказала я, упевнена, як ніколи.

* * *

Дженніфер сіла поруч на ліжку, а я набрала номер і слухала гудки. Один, два, три.

У слухавці озвався жіночий голос і швидко сказав щось французькою, але я не зрозуміла.

—Добридень, — мовила я. — Мене звати Енн Келл... Енн Ґодфрі. Я хотіла би зв’язатися з Женев’євою Торп.

Жінка перейшла з ідеальної французької на бездоганну англійську.

—Ох, так, добридень, Енн. Це Женев’єва.

—Я тут. — Певність раптом полишила мене, але відступати було пізно. — Я зараз на Бора-Бора.

—О боже, який чудовий сюрприз! — сказала вона. — Коли я надсилала листа, то не дуже сподівалася на відповідь. А на те, що побачу вас, тим більше. Ми могли б зустрітися особисто, поки ви тут?

—Так. Для цього я і приїхала.

—Можливо, сьогодні? Чи це зарано?

—Ні, якраз чудово. Ми зупинилися в готелі «Аутреґер». Можливо, вип’ємо чогось увечері?

—Залюбки. Я чекала на це багато років.

— Мабуть, я також, — мовила я. — До вечора.

Я поклала слухавку, сподіваючись, що не скоїла дурниці.

* * *

—Столик на двох? — запитала адміністраторка, коли ми з Дженніфер увійшли до ресторану.

— Ні, ми чекаємо ще одну гостю.

Коли я сказала це, з-за барної стійки підвелася жінка та через усю залу помахала нам. Вона була ефектна, мініатюрна й рожевощока. Світло-коричневі кучері зібрані золотою шпилькою.

— Вітаю, — сказала вона,