Читати книгу - "Серце гріє"

— Мені б хотілося побути на самоті. Я скоро, — відповіла Майя, не відриваючи погляду від темно-сірої плити.

Незабаром кроки молодого майстра затихли вдалині. Дівчина поправила букет біля надгробка.

Обабіч довгого коридору тяглися ряди кам’яних плит — на кожній було висічено ім’я та чийсь портрет. Тисячі імен і облич. Тисячі загиблих магів і воїнів. За кожною плитою крилася чиясь історія — можливо, трагічна, із загибеллю на полі бою, серед повалених друзів і ворогів. А можливо — безтурботна, з тихим відходом у інший світ на смертному одрі в оточенні дітей і онуків.

Майя доторкнулася пальцями до портрета Нела. На ньому хлопець радісно посміхався — полум’яніли руді кучері, карі очі перетворилися на крихітні щілинки, губи розтяглися майже до вух. Чарівниця пам’ятала його саме таким.

— Нехай тобі буде добре там, де ти зараз, — прошепотіла Майя.

У кабінеті дато все було, як колись. М’які крісла, теплий вогонь у каміні, величезна карта. За вікном тихо кружляли снігові пластівці.

Змінився тільки портрет на стіні. Темна пляма в кутку картини зникла. Тепер там можна було побачити струнку дівчину зі східними рисами обличчя, яка, весело посміхаючись, дивилася на художника.

— Думаю, чекати на Грея марно? — зітхнув Гай.

— Не встежила, — винувато знизала плечима Тара. Вона попросила Грея почекати лише хвилинку — дівчині потрібно було до себе в кімнату, але коли спустилася вниз, у фойє вже нікого не було. У кімнаті Грея та в парку — теж.

— Останнім часом ви дуже виросли, подорослішали, — почав дато. — Ви багато чого навчилися, щось придбали й щось втратили.

Гай замовк, зітхнув і підвівся з крісла.

— Давно-давно, коли я тільки отримав титул дато, мій наставник разом із нашивкою передав мені щоденник засновника нашої школи. До нього в подібні заклади не приймали дітей, вважалося, що чарівництво — це доля людей дорослих, сформованих і свідомих. Але Ормеріо Ронаст вірив у те, що діти, й особливо підлітки — найдобродійніші користувачі магії у всесвіті. Він казав, що серця й розум дітей відкриті для пізнання всього нового. А підлітки… У вашому віці людина вже здобуває силу, відчуває її, але не знає меж. У цей час тобі здається, що твоя сила безмежна й тобі до снаги змінити світ так, як забажаєш. Тільки в цьому віці кожна емоція чиста й повновага. Ніколи більше ти не будеш любити так сильно, ненавидіти так люто, бажати так несамовито, вірити так твердо й бачити так ясно. З віком до тебе приходить усвідомлення, що твої можливості обмежені. Ти сам будуєш навколо себе стіни з надійності, відповідальності, розважливості та застережень. Величезний світ навколо тебе звужується до розмірів маленького світу, в якому ти живеш. Підлітки нерозсудливі — й від цього сміливі та зухвалі. Вони щирі — тому такі відкриті й прямодушні. Підлітки емоційні — тому всі їхні почуття такі гарячі. Ви не відаєте половини, ваш розум не заважає серцю, вам невідомі внутрішні конфлікти в собі. Чому б ви себе не присвятили — віддаєтеся цілком.

Дато провів долонею по дерев’яному підвіконню.

— Я стежу за вами з року в рік. Ви всі такі різні — й такі схожі водночас. Кожен учень цієї школи дорогий мені по-своєму. Я, мов стара лисиця, випещую своїх цуценят, вигодовую, навчаю здобувати їжу та захищатися у разі небезпеки. Що не день лисенята міцнішають і забігають щоразу далі й далі. Настає час, коли вони остаточно полишають нору. На них чекає самостійне життя, і я лише можу сподіватися, що добре вчив їх, що вони зуміють вижити у величезному світі без мого піклування. Гадаю, ваш час настав. Тепер ви самі можете обрати для себе шлях. Ви п’ятеро… — грандмайстер затнувся. — Ні, ви четверо, а ще точніше — троє, раз Грея знову занесло кудись — ви найсильніша команда цього року. І ваше навчання скінчено.

Гай повернувся в крісло й продовжив:

— Ви можете залишитися тут, якщо забажаєте. Твої таланти, Майє, напевне придадуться в навчанні маленьких нітто-хей. Тобі, Дарте, пряма дорога в раду гакко. Твій гострий розум і магічні здібності допоможуть швидко просунутися адміністративними щаблями. Врешті-решт, мені колись доведеться залишити свій пост, і якщо до того часу ти обтешешся, наберешся мудрості й терпіння — я знатиму, на кого залишаю школу. Ну, а Тара… Відпускати такого бійця за стіни школи — марнотратство. Твої мечі могли б послужити нашій гакко. Не подумайте, що я хочу втримати пташенят у гнізді, хоча таке бажання теж є. Але нерозумно розкидатися гарними учнями. Хто зможе обвинуватити мене в тім, що я намагаюся залишити такі скарби собі? — посміхнувся Гай. — Я не вимагаю відповіді зараз, подумайте, обмізкуйте все гарненько…

— Я залишуся, — перервав монолог грандмайстра Дарт. — Мені дуже подобається цей кабінет.

— Я чомусь так і подумав, — посміхнувся Гай. — Ну, подивимося, через скільки років ти до нього дослужишся.

— Я б хотіла піти в асистентки до Аміни Політріс, — подала голос Майя.

— Здорова думка. Рік-два попрацюєш — і, можливо, отримаєш свій клас. У нас викладачка історії магічних мистецтв на пенсію йде. Якщо пройдеш конкурс — матимеш не тільки звання викладача, а навіть окрему аудиторію. Не кабінет дато, звичайно, але теж непогано.

Гай повернувся до Тари.

— Пробачте, грандмайстре, ваша пропозиція, звичайно, дуже лестить мені, — почала дівчина.

— Не треба, Таро. Не хочеш залишатися — так і скажи. У кожного свій шлях, тут нічого не вдієш, — перервав потік вихвалянь Гай. Він вважав, що учениця не зобов’язана звітуватися перед ним за свій вибір, і найменше хотів, щоб вона почувалася винною перед ним або перед школою.

Дівчина замовкла, намагаючись підібрати правильні слова.

— Дякую вам за все. І вам, друзі, теж. Але я прийшла в Ормрон, щоб отримати знання, і я їх отримала.

— І куди ти тепер? — запитала Майя.

— У великий світ. Де-небудь знайдеться й для мене місце, — посміхнулася Тара.

— На тім і вирішимо. Нашивок нових, щоправда, раніше весни не чекайте. Але ти, напевно, до весни не залишишся?

— Ні. Я б хотіла поїхати вже сьогодні. Вже й речі зібрала.

— Отакої! — сплеснула руками Майя. — Сьогодні? А як же Грей? Навіть із ним не попрощаєшся?

— Я б попрощалася. Але де ж я його знайду?

Годинник у кутку стрімко відраховував останні хвилини перед розлукою.

Тара розпрощалася з грандмайстром. Дарт і Майя вийшли до воріт, щоб провести напарницю.

— Ти… ти хоч листи мені пиши, добре? — Майя міцно обійняла подругу.

— Листів не обіцяю. Але думаю, що ти