Читати книгу - "Хроніка королівського відбору, Агата Задорожна"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Тут Сорен зупинився і засміявся. Чаклун тільки дивився на нього здивовано.
– Що?
– І знаєш, що найсмішніше? Їй би це вдалося, якби ти не згадав про дурний протокол. І вже завтра у “Панні в рожевому” красувалися десятки знімків з усіх можливих ракурсів. Наша служба охорони стала би посміховиськом швидше, ніж ти промовив би назву того журналу.
Йовіла прикусила язик. В її торбі все ще лежали три неактивовані, а значить, робочі кулі запису, і не будь вона наречена принца, якщо вона не зробить тих знімків з усіх можливих ракурсів.
– Так, це було би… неприємно, певно. І якщо ти вже за це заговорив…
Чаклун переступив з ноги на ногу, але виглядало це скоріше як показовий номер, аніж справжня невпевненість.
– Маю до тебе одне прохання – не в службу, а в дружбу, так сказати.
Сорен примружився:
– Якщо це знову про-
– Ні! Ні, цього разу точно ні. Справа у цій Йовілі. Мені треба, щоб вона покинула відбір, і чимшвидше.
Брови у Сорена піднялися майже врівень з його сірим непоказним волоссям.
– А тобі чим вже ця дівиця допекла? Нехай я за нею і її писульками бігаю весь відбір, а ти ж із нею і не говорив напевне.
– Було якось. Я не можу зараз пояснити – надто небезпечно, розумієш? Мені просто потрібно, щоб вона пішла з відбору. Але не… – тут чаклун вже зам’явся по-справжньому і цілу мить не знав, як ж сформувати думку. – Без оцих от образ честі. Мені просто потрібно, щоб вона достойно пішла. Думаю, буде достатньо, якщо ти просто занизиш їй бали сьогодні.
Попри те, що не більше, як день тому Сорен особисто обіцявся вигнати Йовілу, тепер він чомусь не виглядав аж надто радісним – скоріше підозрілим.
– Не розумію. Ти її знаєш?
Чаклун спершу не відповідав і намагався вихляти, але зрештою вичавив із себе скупий кивок.
– Не питай, кажу ж! Однаково зараз не розповім. Просто хочу, щоб вона була в безпеці, розумієш?
Вітан повільно кивнув, але не зводив підозрілого погляду із чаклуна. Тоді юнак поклав Соренові долоню на плече і заговорив дуже дружнім голосом:
– Тобі ж на користь, Віте. Як ти її запросиш на побачення, якщо вона залишатиметься нареченою принца?
Йовіла не могла собі і уявити, що бліде, майже сіре обличчя придворного артефактора може покрити рум’янець, але саме це і трапилося. Він поспішно відступив на крок назад.
– З чого раптом такі думки?
– Ну навіть не знаю, – чаклун закотив очі. – Панна Квітка це, Йовіла се… Ти тільки про неї і говориш останніми днями, наче інших справ немає. Я знаю тебе краще, ніж ти сам, і, скажу тобі точно: Йовілі – тобто панні Квітці – ти теж майже напевне подобаєшся.
Йовіла за портьєрою застигла із високо-високо піднятими бровами. Але подив у неї викликав не факт її ймовірних надуманих почуттів до Вітана Сорена (про які вона подумає трохи пізніше) – а те, з якою впевненістю юнак про них говорив. Як наче він знав Йовілу, був з нею приятелем чи навіть другом.
Сорен тільки похитав головою.
– Так, звісно, захоче вона йти зі мною на побачення після того, як я вижену її з відбору… – пробурмотів він. – Якби тільки ми трохи інакше зустрілися – і все могло би вийти зовсім не так.
– Так, не так – вже як є, – спокійно стиснув плечима чаклун. – І вона все ще, мабуть, вважає тебе найбажанішим холостяком, тож…
– Не нагадуй, – ледь не простогнав Сорен, а після цього вони обидва повільно пішли до дверей. – Я ж читав журнал три роки, навіть очікувати не міг на таку свиню!
– Ну-ну, все не так вже й погано. Зрештою, вона там навіть не брехала…
Масивні двері у залу прочинилися, і голоси, а разом з ними і кроки стихли вдалині. Задля певності Йовіла простояла непорушно ще кілька хвилин, і тільки після цього ризикнула вийти з-за портьєри. Звісно, ця розмова дала їй чимало поживи для роздумів.
Вона подобалася Сорену! Він читав “Панну в рожевому”! І чаклун її знав… А ще – вона подобалася Вітану, нога його через ногу, Сорену!
Ну, звісно, були і ще деякі речі, які варто було би обмізкувати – наприклад, те, що всі у палаці чудово знали про небезпеку на відборі, а їх, наречених, чомусь не поспішали повідомляти.
З усіма цими думками Йовіла спритно зняла пошкоджені артефакти, а замість них повішала кілька нових, справних. Усі зламані кулі запису вона забрала в надії, що в редакції їх зможуть відновити.
Був на Терновій вулиці один умілець, який діставав знімки і спогади навіть із розтрощених міцним каблуком куль – навряд чи ця ситуація була гіршою. Йовілі дуже хотілося подивитися на лице чаклуна – як воно проявиться на папері, і чи проявиться взагалі? Їй доводилося якось чути про чари і артефакти, що стирали обличчя загалом – і в такому випадку шукай вітра в полі.
Але Йовілі все ж здавалося, що це мало би щось дати – інакше чому тоді придворний чаклун був таким потайним і ніколи не показувався пресі наживо? Мабуть, знав, що захист його, нехай надійний, та все ж не бездоганний.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хроніка королівського відбору, Агата Задорожна», після закриття браузера.