Читати книгу - "Доньки-матері, або як (не) завагітніти від зятя., Нонна Задніпряна"

– І куховарити не треба…– підхопила Кіра. – Це мені підходить. Повний пансіон і жодних співчутливих родичів або знайомих. 

Нарешті вони перейшли до вечері.  Генерал чимало попрацював біля плити. Він приготував ростбіф із пюре зі спаржі та смаженою картоплею. Кіра здригнулася, побачивши на гачку біля плити два фартухи: один – новий, великий, темно-бежевого кольору, що явно належав генералові, а другий, значно менший, з трохи розсатаними краями у жовті троянди – мабуть належав господині квартири. Три чи чотири роки минуло, в хаті було зроблено ремонт, а фартух повішено так, ніби Тетяна теж користується цією кухнею! Цікаво, скільки речей покійної дружини він зберігає? Вочевидь, що усі…. Йому давно треба було б їх позбутися, але він, мабуть, і не збирався. Принаймні, поки не зустрів Кіру…

М'ясо було чудовим, а овочі – ще смачнішими. Генерал дійсно виявився напрочуд вмілим кулінаром.

За столом теревенили про все і ні про що, а потім опинилися біля палаючого каміна і Віктор Іванович ніжно притиснув Кіру до себе. Фотографія Тетяни дивним чином зникла з камінної полиці, і Кіра відчула значне полегшення – все буде добре…

Генерал схилив до неї голову і їхні вуста злилися у поцілунку. У Кіри закрутилася голова, вона відчула шалений потяг до цього кремезного чоловіка, вона відчула, що з кожним поцілунком закохується в нього все більше, але у останній момент Кіра опанувала себе – їй здалося, що надто все швидко, надто легко вона дає цьому чоловіку оволодіти нею і її думками…  Вона ніжно відсторонила генерала від себе:

– Пробач, але не сьогодні, Вікторе… не сьогодні… Я дуже втомилася, і мені треба додому…

Видно було, як генералу важко впоратися із своїм збудженням, але він впорався:

– Дійсно… Вже пізно… Я щось і не подумав, що в тебе був важкий день… зараз викличу водія…

– Дякую, Вікторе, але не треба – я на машині.

Вже за кілька днів Кіра і Віктор Іванович заселилися у генеральський люкс з видом на Карпати і річку. Вони облаштувалися і перед вечерею вийшли прогулятися.

Останні промені сонця губилися за вершинами гір, залишаючи по собі помаранчеві та рожеві сліди на небі. Повільно, але вірно, наставав вечір, і з кожною хвилиною природа огорталася тишею та містичною чарівністю. Сніг рипів під ногами, вітерець грайливо розсипав мільйони діамантових сніжинок у повітрі. Сутінки поступово занурювали гори в м'яку синь, змушуючи кожен контур здаватися загадковим і недосяжним. Серед цієї тиші та величі звуки шепоту вітру в деревах, потріскування льоду на річці, далекий стогін сови у темному лісі впліталися, мов тиха музика, у симфонію природи, яка запрошувала зануритися у світ мрій… Незабаром тисячі зірок замерехтіли на небі. Його безкрайність здавалася такою близькою, що здавалося, ніби можна простягнути руку і торкнутися зірки. Місяць, що виплив з-за верхівок ялин, розливав своє молочно-біле світло на засніжені схили гір, перетворюючи їх на срібні галявини.

У строгій атласній сорочці, що легкими складками спадала з плечей, Кіра вийшла з ванної. Генерал вже лежав у ліжку, на ньому була нова лляна піжама. Він гарно розчісав своє коротке волосся й поголився, спеціально для неї. Кіра почувала себе нареченою в першу шлюбну ніч і була охоплена тими ж страхами, що і будь-яка вихована в старих традиціях жінка перед чоловіком, з яким ще ніколи не була в ліжку. «Напевно, треба було ставитись до цього простіше, – подумала вона, – і завалитися з ним у ліжко ще там, удома. Але зараз ми тут і нічого вже не зміниш».

Вона лягла, він вимкнув світло і поцілував її. І раптом вся пристрасть, яку вони мали один до одного, вийшла на поверхню. Віктор миттю збудився, вони з жаром накинулися один на одного.

Вона скинула сорочку на підлогу, Віктор стягнув піжаму, і вони опинилися в невідомому краю, де існували тільки руки та губи. Для його віку у нього було чудове тіло, і тільки шрами, які Кіра відчувала на дотик, розповідали про ті випробування, які випали на його долю. Коли він увійшов в неї, все навколо змінилося, ніби ставши маленьким і незначним, залишивши її сам на сам з нескінченним блаженством, яке наповнило усе її єство… Вона ніжно погладила його по спині.

– Любий… Я тебе кохаю… 

Так побіг день за днем час їх щасливої втечі у світ кохання і надій. 

Помста Андрія теж день за днем ставала все невідворотнішою.

Як він і передбачав, почався рух по новоствореній фірмі Сергія. Щодня потяги, які йшли по вагонним накладним транзитом через товарну станцію Конотоп на західний перехід, і ніби рухалися на Польщу чи Угорщину зупинялися у Конотопі, де перероблялися документи, і частина вантажів без розмитнення й оформлення вилучалася з вагонів та розвозилася по оптових базах і складах. Це була справжня контрабандна схема, поставлена на потік. І гроші потікли на Сергіїв рахунок, якщо не рікою, то доволі широким потоком. Звичайно ж грошей могло бути й значно більше, але надто вже ретельно шифрувався Сергій і від керівництва, і від каральних органів… Але “шифрування” тільки раззодорювало Андрія. Він вміло копав своєму супернику яму – глибоку і затишну…