Читати книгу - "Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького"

У Литовському князівстві та Королівстві Польському, імовірно, добре володіли інформацією про політичну ситуацію в Кримській державі, що склалася на кінець зими й початок осені 1519 р. і не створювали собі ілюзій з приводу спокою кордонів з боку степовиків. Литовська держава, зайнята війною з Московським князівством, тримала на східному кордоні більшість своїх сил і не могла виділити численних військових контингентів для захисту українських земель. Тому, як це часто бувало й раніше, оборона краю лягала в основному на плечі місцевого населення. Загальним керівництвом займався князь Костянтин Острозький, якого, попри його посаду головного гетьмана Великого князівства Литовського, король залишив на Волині. Литовське керівництво не обмежилось єдиними оборонними заходами. Вже згадуваний козацький похід 1519 р. під Іслам і Очаків, окрім вищезазначених причин, мав на меті, на нашу думку, якщо не зірвати літні напади кримців, то по можливості затримати їх за рахунок блокування переправ і захоплення татарських коней. Уряд Польщі теж не сидів склавши руки. У березні 1519 р. на Пйотрковському сеймі було запроваджено спеціальний податок по 12 грошей з лану для військових потреб, зокрема й на захист проти татар.

У липні 1519 р. сорокатисячне військо Кримського ханату атакувало Волинь. Не затримуючись там надовго, воно перейшло Південний Буг і почало плюндрувати землі Галичини. Деякі загони степовиків сягали навіть Вісли. На перехоплення нападників поспішив князь Костянтин Острозький із волинцями, приєднуючи до себе дорогою загони подільської і галицької шляхти. За королівським наказом до литовського гетьмана надійшло й коронне військо, розташоване на Поділлі. Об’єднані війська розташували свій табір над Південним Бугом, неподалік від міста Сокаль. На протилежному березі річки розкинули свій кіш татари. Враховуючи чисельну перевагу ворога[8], Острозький пропонував не вступати у відкриту битву, а, використовуючи перевагу в стратегічній рухливості союзного війська, бо татари були переобтяжені великим обозом і полоном, нав’язати кримцям маневрову війну — атакувати їх на переправах або вночі під час стоянок тощо. Проте керівники польських підрозділів, звинувачуючи литовського гетьмана в нерішучості, виступали за генеральну битву. Князь Костянтин, не маючи можливості переконати своїх опонентів у власній правоті, пропонував хоча б не переходити річку, а, використовуючи сильну позицію союзного табору, дочекатися підходу підкріплень (вже на підході був молдавський кінний полк із 600 вояків, Я. Творовський, який вів 500 кіннотників, та поспішали на допомогу загони волинської шляхти). Польське військове керівництво, не маючи можливості переконати старого вояка, вирішило самостійно атакувати степовиків, не чекаючи підмоги. 2 серпня 1519 р. хоругви коронного війська, перейшовши Південний Буг, розпочали наступ на татарські бойові порядки. Кримці, очолювані Богатир-Ґераєм, застосували свою класичну тактику. Спочатку степовики, вдаючи відступ, заманили жовнірів на територію спаленого Сокаля. Там коронна кіннота, потрапляючи, за словами Михалона Литвина, у провали погребів, ям і підземних ходів, зруйнувала й без того розтягнуті власні бойові порядки. Цим одразу скористалися кримці, які раптовою атакою оточили хоругви союзників. Від повного знищення жовнірів врятував К. Острозький, який зі своїми волинцями прикривав тил. Литовський гетьман, об’єднавши навколо себе загони подільського воєводи Мартина Камінецького, королівського маршалка і львівського старости Станіслава Ходецкого та інших недобитків, пробився через татарське військо та сховався у Сокальському замку. Катастрофа була очевидною. Втрати союзників навіть за найнижчими обрахунками становили 1200 шляхтичів, не рахуючи пахолків, причому багато із загиблих були представниками знатних польських родин: Гербурти, Фірлей тощо. Коронне військо фактично перестало існувати.

У Криму Сокаль сприйняли як видатну перемогу, чим вона, по суті, й була для Орди. Вже давно кримцям не щастило знищити головне військо Польщі. Степовики з помпезністю привезли до Кіркора трофейну зброю. Тут треба відзначити цікаву деталь: татари й росіяни сприйняли Сокаль як розгром передусім князя К. Острозького. Взагалі складається враження, ніби для Кіркора й Москви важливішим було не стільки знищення польських військ, скільки поразка такого полководця, як князь Костянтин, причому справжня роль Острозького в битві або не бралася до уваги, або взагалі не була відома росіянам.

У Кримському ханаті під впливом перемоги серед татарської знаті домінували думки про повторний наступ на Литву й Корону Польську. Турбуючись про оборону Литовського князівства, король наказував раді панів, аби «ваша милість мислили про оборону і наспіжовання[9] замків його милості українних — Києва, Полоцька, Вітебська» та інших. Крім цього, литовські урядовці повинні були подумати «про забезпечення служебних, які на замках українських мешкають, про оплату тих, які із землі уходять, і теж о старую оплату, який рік положен на Різдво». Також рада панів мала подбати про наймання «тисячі коней і дворян на пенязі прийняли й по українних замках розложили там, де їх м(и)л(о)сті» вирішать за потрібне. Також Сигізмунд І наказував литовським урядовцям добре слідкували за Ших-Ахматом. Загалом же король вимагав у Великого князівства Литовського за його відсутності від зовнішніх ворогів «безпечні були». Сигізмунд І повідомляв, що вже послав воякам київського гарнізону «тисячу вісімсот золотих: половину готовими пенязями, половину сукнами; а на жито в Київ двісті кіп грошей».

У Польщі теж намагалися швидко відновити оборону українських земель, проте з низки причин не так вдало, як у Литовському князівстві. Король із польськими сенаторами одразу після Сокальської битви негайно почали вживати заходів щодо забезпечення захисту краю. У Польщі було видано накази щодо набору трьох тисяч вояків. Крім цього, в Сандомирі було скликано сейм, на який Сигізмунд «сам своєю головою рушив, будучи в надії відворот тому поганству в панство наше і, Бога взявши на допомогу, хотіли їм отпор чинити». Шляхта погодилася на новий податок задля набору війська. Але при цьому не поспішала давати гроші, тому вже на найняті за позичені гроші війська потрібно було шукати нові варіанти позичок для подальшої виплати жовнірам. До того ж у цей час почався військовий конфлікт Польщі з Бранденбургом, внаслідок чого, як писав Сигізмунд литовській раді панів наприкінці листопада 1519 р., «служебних і суму немалую на пенязі прийняли и там уже [на північному кордоні] наперед до замків наших послали». Зрозуміло, що за таких умов чисельність найманих військ на українських землях Корони Польської не могла бути великою і оборона краю, як завжди, лягала на плечі місцевого населення.

Ситуація, за якої обидві держави, Королівство Польське і Велике князівство Литовське, постали перед проблемою війни на три фронти, змушувала Сигізмунда І до дипломатичних маневрів. Тому король просив раду панів порадитись між собою на вальному сеймі: чи примиритися з Московською державою хоча б на кілька років, чи воювати далі. А також