Читати книгу - "Убивство в будинку вікарія"

Тоді я поставив їй запитання, яке збирався давно поставити.

– Міс Марпл, кого ви підозрюєте? Одного разу ви сказали, що підозрюєте сімох людей.

– Та десь так, – неуважно відповіла міс Марпл. – Я думаю, кожен із нас підозрює когось іншого.

Вона не запитала, кого підозрюю я.

– Проблема в тому, – сказала вона, – що треба знайти пояснення всьому, що відбулося. Кожен факт і кожна дія мають бути задовільно пояснені. Якщо ви маєте теорію, яка враховує кожен факт, тоді це правильна теорія. Але знайти всьому пояснення надзвичайно складно. Якби не та записка…

– Записка? – здивовано запитав я.

– Так, ви пам’ятаєте, я вам казала. Та записка досі не дає мені спокою. Там щось не так.

– Але ж усе тепер пояснено, – не погодився з нею я. – Її було написано о шостій тридцять п’ять, а потім іншою рукою – рукою вбивці – нагорі проставлено хибний час – 6:20. Я думаю, тут усе ясно.

– Але навіть у такому разі, – сказала міс Марпл, – там усе не так.

– Але чому?

– Послухайте-но мене. – Міс Марпл із незвичною для такої старої жінки жвавістю нахилилася ближче до мене. – Місіс Протеро проминула мій сад, як я вже вам казала, і підійшла до скляних дверей кабінету, і вона не побачила полковника Протеро.

– Бо він сидів за письмовим столом, – сказав я.

– Саме в цьому й похибка. Місіс Протеро зазирала до кабінету о шостій годині двадцять хвилин. Ми погодилися, що він не міг сісти за стіл і написати, що більше не може чекати, раніше, аніж до шостої тридцять – отже, чому він сидів за письмовим столом тоді?

– Я ніколи про це не думав, – повільно промовив я.

– Нумо, любий містере Клемент, згадаймо знову, як усе відбувалося. Місіс Протеро підійшла до вікна й подумала, що кімната порожня, вона мусила так подумати, бо інакше вона ніколи не пішла б до сарайчика-майстерні, щоб зустрітися з містером Реддінґом. Це було б небезпечно. У кімнаті мала панувати абсолютна тиша, якщо вона здалася їй порожньою. А це лишає нам тільки три альтернативи, хіба ні?

– Ви хочете сказати…

– Так от, перша альтернатива – те, що полковник Протеро був уже мертвий, але я не думаю, що це альтернатива найімовірніша. По-перше він мав там бути не довше як п’ять хвилин, і вона або я не могли не почути пострілу, незалежно від того, сидів він чи не сидів за письмовим столом. Друга альтернатива – він сидів за письмовим столом і писав записку, але в такому випадку зміст тієї записки мав би бути зовсім іншим. Він би не написав, що не може чекати довше. А третя альтернатива…

– Так? – перепитав я.

– Ну, а третя – це та, що місіс Протеро мала рацію й кімната справді була цілком порожня.

– Ви хочете сказати, що після того, як його провели до кабінету, він знову вийшов і повернувся пізніше?

– Так.

– Але навіщо йому було виходити?

Міс Марпл простягла перед собою руки з виразом цілковитого нерозуміння.

– Це означало б, що нам слід подивитися на справу під зовсім іншим кутом, – сказав я.

– Людям часто доводиться так робити – хоч би про що йшлося. Хіба ви з цим не згодні?

Я нічого не відповів. Я ретельно переглядав у своїй свідомості три альтернативи, які запропонувала міс Марпл.

Легенько зітхнувши, стара леді підвелася на ноги.

– Мені пора додому. Я дуже рада, що ми з вами трохи побазікали – хоч ми далеко й не просунулися, чи не так?

– Правду кажучи, – промовив я, допомагаючи їй накинути на плечі хустку, – ця справа здається мені лабіринтом, із якого немає виходу.

– О, я так би не сказала. Я думаю, одна з версій враховує майже все. Принаймні, якщо ми допустимо один збіг – а я думаю, один збіг допустити можна. Допускати більше, звичайно, не бажано.

– Ви справді так думаєте? Я маю на увазі вашу версію, – запитав я, дивлячись їй у вічі.

– Я визнаю, що моя версія має одну ваду – один факт, який я неспроможна пояснити. О, якби лишень та записка мала зовсім інший зміст…

Вона зітхнула й похитала головою. Уже підходячи до скляних дверей, вона неуважно підняла руку й доторкнулася до хирлявої рослини на високій підставці.

– Ви знаєте, любий містере Клемент, цю рослину слід поливати частіше. Вона дуже потребує цього, бідолашна. Ваша служниця повинна поливати її щодня. Я сподіваюся, це вона доглядає її?

– Вона доглядає її так само, як і все інше, – сказав я.

– Досі не навчилася робити все як годиться? – запитала міс Марпл.

– Так, – підтвердив я. – Але Ґрізельда вперто відмовляється її звільнити. Вона вбила собі в голову, що лише вкрай невправна служниця погодиться залишитися в нас. Хоч навіть Мері кілька днів тому заявила, що піде від нас.

– Невже справді? Я завжди думала, що вона дуже любить вас обох.

– Я цього не помітив, – сказав я. – Але якщо сказати правду, то це Летиція Протеро зіпсувала їй настрій. Мері повернулася додому з попереднього розслідування в досить збудженому стані й застала тут Летицію, і вони трохи погиркалися.

– Он як! – сказала міс Марпл.

Вона вже наготувалася переступити через поріг і вийти крізь скляні двері, коли раптом зупинилася і ціла низка виразів промайнула на її обличчі.

– О Боже! – промурмотіла вона сама до себе. – Яка ж я була дурна. То он що трапилось. Атож, це було можливо від самого початку.

– Пробачте? – перепитав я.

Вона повернула до мене стривожене обличчя.

– Та нічого такого. Мені щойно спала одна думка. Я повинна повернутися додому й ретельно обміркувати її. Ви знаєте, я, схоже, була дуже дурною – просто-таки неймовірно дурною.

– Мені в це важко повірити, – галантно відповів я.

Я провів її в двері та через моріжок.

– Ви не хочете розповісти мені, що з вами так раптово сталося? – запитав я.

– Ні – принаймні не тепер. Розумієте, ще існує можливість, що я помиляюся. Але я так не думаю. Ми вже підійшли до моєї хвіртки. Дуже вам дякую. Прошу вас, далі не йдіть.

– Записка досі є для вас перешкодою? – запитав я, коли вона пройшла у хвіртку й узяла її на защіпку за собою.

Вона подивилася на мене неуважним поглядом.

– Записка? Звичайно ж, вона не була справжньою. Я ніколи й не думала, що вона справжня. Добраніч, містере Клемент.

Вона швидко пішла стежкою до свого дому, а я тупо дивився їй навздогін.

Я не знав, що й думати.

Розділ двадцять сьомий

Ґрізельда й Денніс ще не повернулися. Я подумав, що найприроднішою для мене річчю було б піти разом із міс Марпл і забрати їх додому. Але й вона, і я були надто поглинуті таємницею, яку намагалися розгадати, і забули, що на світі існують інші люди, крім нас.

Я стояв у холі, міркуючи, чи не піти мені й не приєднатися до них, коли пролунав дзвінок у двері.

Я підійшов до дверей і побачив у поштовій скриньці листа. Подумавши, що це він був причиною дзвінка, я вийняв його звідти.

Та поки я його діставав, дзвінок пролунав знову, і я поквапно запхав листа до кишені й відчинив парадні двері.

Це був полковник Мелчет.

– Вітаю вас, Клемент. Я їду