Читати книгу - "Морфій"

там навіть публікував у «Prosto z Mostu», другий пощез із обрію, наче виїхав до Берліна, це все, що ти про нього знав. І навіть сидячи за одним столиком із тим, котрий не виїхав до Берліна, ти не думав про свою помсту, ти геть забув, а він не думав про те, як знущався з тебе, бо ти його зламав, ти тією денунціацією забрав у нього всю чоловічу силу. Коли його, роздягненого, вели коридором, він губив чоловічу силу з кожним поглядом, що падав на нього, навіть коли то не були осудливі погляди, а більшість тих поглядів таки не були осудливі, більшість людей дивились на нього зі співчуттям, бо завдяки його добре відомій залюбленості в знущання зі слабших він був вельми популярним у школі хлопцем.

А той, що виїхав до Берліна, і цього ти вже, Костику, не знаєш, став коханцем одного штурмфюрера з SA, дивом уникнув смерті під час Ночі довгих ножів, але тільки для того, щоб потрапити в Дахау і там померти. Від тифу.

Але ти про те не думав і не думав би, навіть якби знав, Костику, бо ти не себе хотів цією помстою наситити, Костику, не себе.

Тож я розповів Яцкові про Інженера, про те, що маю стати німцем, і нащо маю стати німцем, і про те, що мені-німцеві Іґу, напевне, вдасться витягнути, бо й німцем я буду неабияким, тому, напевне, все в мене вийде, не побивайся, Яцку, не бійся, не побивайся.

А він плаче, плаче, потім на мить засинає, потім прокидається, вже ніби протверезівши.

А я думаю, чи запитати його про фотографію, котру я бачив у Саломеї, Яцек знає про Саломею, тому пояснювати йому все не мало би бути дуже важко, але чи потрібне йому це знання?

Ні, не потрібне, ще не зараз, хай-но я спершу витягну її з цього ув’язнення, не знаю ще як, але хай тільки спершу її звідти витягну, потім запитаю про те саму Іґу, з нею все проясню, знайду в тому поясненні слід давньої інтимності, не буду ні оцінювати, ані судити, але буду розуміючим і зичливим, Іґа знайде в мені повірника, котрий усе їй пробачить.

Тому я кажу Яцкові про те, що Вітковський хоче, аби я таки був Reichsdeutsch. Що це для Польщі. Що організація цього потребує. І так далі. Але Яцек не слухає.

— Витягнеш її? — питає постійно. — Витягнеш?

Тому я заспокоїв його, приспав, як присипляють дитя. І вийшов.

Додому, до Гелі, до Юрчика. Йду, а ніби й не йшов, бо місто несе мене так, наче мене й немає у власній голові, місто півмертве, а ніби й живе, Варшава.

Мій доме шоколадний, хто я, коли підіймаюся твоїми східцями, стукаю в двері, Геля і мій син, хто я?

А потім уночі розмовляємо.

Пригадую, добре пригадую, ким мені є та чудова жінка, котру я справді покохав, а потім забув про своє кохання, бо з’явились інші тіла, потім з’явилася Саломея з її тілом, білим і блядським, тілом, котрого вже не викину з голови з його м’якістю та затишком, але все ж Саломея для мене й почасти не була тим, ким є для мене Геля.

А я так охоче нарікаю на неї та засуджую її в себе в голові, ніби я її ненавиджу, хоч насправді кохаю. Нарікаю через те, що вона є донькою свого батька, а проте загалом вона є нею не більше, ніж кожен є дитиною своїх батьків.

І мене вона кохає дужче, ніж Польщу.

Чи кохає вона тебе дужче, ніж Польщу, Костику?

Не знаю.

Я кажу, що стану Reichsdeutsch і що нам доведеться порвати стосунки, що їй доведеться мене вигнати. Щоб легенда була правдоподібною. Що не виключено також, що вони захочуть відібрати в неї Юрчика, але я спробую тому запобігти.

— Скажемо, що Юрчик тобі не рідний син, — радить Геля. — Просто плід інтрижки з якимось поляком.

Я ковтаю, гучно ковтаю ці слова.

А вона, кохана вона, усе те бачить і розуміє. Юрчик уже спить, а Геля, кохана Геля бере мене в обійми, веде до ліжка, і я вже знаю, що вона знає про мої зради, але також знає, що я направду її кохаю, тому вона каже мені найсолодші слова, шепоче мені на вухо, один кусник цукру за іншим, будемо зустрічатись потаємно, після війни всі дізнаються правду і я буду героєм, вона ніколи навіть не гляне на іншого чоловіка, їй це також болить, їй це болить, ніби рана від стилета в самому серці, але вона розуміє, що так треба, що це війна, тому це логічно, що з моєю німецькою та німецьким походженням я таким чином зможу прислужитися Польщі найбільше, найкраще, вона розстібає мою сорочку, треба прийняти цю жертву, я її наче й не пізнавав, цілує мою шию, жоден чоловік її не торкнеться, будемо зустрічатися, Костику, а що з Юрчиком, Юрчикові щось скажемо, якусь малу брехню, що татусь мав поїхати, а якщо йому діти в дворі скажуть, що його тато став перекинцем, то не пущу його на вулицю, Костику, цілує мене в живіт, так як ніколи не цілувала, пестить моє тіло, як ніколи не пестила, пестить мене так, ніби вона чоловік, ніби я жінка, котру треба розпалити, але ти зможеш його бачити, коли він буде спати, Костику, будеш його вкривати, а потім, після війни, ми все йому розкажемо і він буде мати батька-героя, розстібає мені штани, делікатно їх знімає, знімає мою білизну, я зупиняюся, чи буде вона цілувати мене так, як досі цілувала тільки Саломея, вона бере мене в долоню, і її погляд знаходить мої очі, так, наче варто мені лише захотіти — і поцілує, але я не хочу, хочу, щоб її вуста були чисті, тому притягаю її до себе, вище, вона цілує мене в уста, я б кохала тебе, Костику, навіть якби ти справді став німцем, бо ти для мене цілий світ, я б не могла тебе не кохати, ти — то вся я, мене немає поза тобою, Константи.

Я голий, вона вдягнена. Вона відривається від мене й оголюється так, як ніколи не оголювалася переді мною, не роздягається, наче з гігієнічною метою, не роздягається й сором’язливо, аби нараз ковзнути під ковдру, бо вона ніколи не соромилась ні моїх еротичних доторків, ані нееротичних поглядів, але не любила, щоб я дивився на неї в контексті еротичних ситуацій, а зараз вона мені,