Читати книгу - "Справа Сивого"

Клим теж деякий час мовчав, потім вирішив, що кохану треба якось розворушити — все-таки на свято прийшли. Але, як на гріх, нічого не спадало на думку.

— Шпакуватий? — раптом почувся голос над вухом.

Клим інстинктивно виструнчився, як перед начальством, але поруч стояв професор Танатар[115], його колишній улюблений викладач з Гірничого.

— Так точно, Йосипе Ісааковичу. Шпакуватий.

— А що вас давно на лекціях не видно?

— Закінчилися мої лекції, — винувато знизав плечима Клим. Перед очима професора він знову відчув себе недбалим студентом.

— Прикро, прикро. У вас була явна схильність до геології.

— Не вийшло.

— А що зараз поробляєте?

— Працюю, — ухилився від відповіді Клим. — А у вас що нового?

Професор, як і всі науковці, легко заводився, коли йшлося про предмет його досліджень.

— Та от, здав нарешті книжку про корисні копалини Дніпропетровської області. Ґрунтовна вийшла робота. А уранову тему в мене забрали.

— Як це, забрали? — здивувався Клим. — Ви ж першим знайшли його в нас.

— Уран виявився занадто важливим мінералом для того, щоб його розробляв цивільний професор, — у голосі Танатара звучала образа. — Але це я вже говорю зайве. Забудьте.

— Забуду, — пообіцяв Клим.

— Хто це? — запитала Маруся, коли професор відійшов. Як у всіх жінок, цікавість у ній перемагала образу.

— Професор Танатар, мій колишній завкафедрою геології.

— Він єврей? — поцікавилася дівчина.

— Чому це ти так вирішила?

— Ну як? Прізвище. І ти його Ісааковичем назвав.

— Він караїм, — пояснив Клим. — Чудовий викладач. Мій улюблений. У нього на лекціях сиділи, як у кіно.

— Жалкуєш, що кинув інститут? — співчутливо запитала Маруся.

— Трошки, — зізнався Клим. — Особливо коли згадую деяких професорів. Був у нас один дивак, Маковський[116]. Уявляєш, загубив золотого годинника, яким його нагородили за видатні заслуги, а потім виявилося, що годинник упав йому у чобіт, і професор цілий день шукав скрізь, а що у чоботі щось лежить, не помітив. А іншим разом повісив на кафедрі табличку: «Професор приймає з 4-ї години», десь пішов, повернувся та цілу годину стовбичив під цією табличкою, бо забувся, що це його власний кабінет, і чекав на четверту.

Маруся засміялася.

— Уявляєш? — Клим відчув, що дівчина відходить від образи, і наддав: — А коли на ювілей Гірничого до нас приїхав сам Петровський, то на урочистому засіданні професор Маковський налив із графина води йому у капелюх замість склянки.

— Та ну! — не повірила Маруся.

— Слово честі! Всеукраїнському старості — у капелюх.

— І що зробив Петровський?

— Посміявся. Бо професор Маковський відомий забудько. Але й відомий вчений.

Маруся довго і щиро сміялася, і Клим охоче акомпанував їй, задоволений, що образи залишилися позаду.

— А як твій академік? — запитав він, коли веселощі вгамувалися.

— Та не дуже. Сумує.

— Чому?

— Друга поховав.

— Якого?

— Романченка. Трохима Миколайовича. Ну, ти його бачив колись у музеї, він до Дмитра Івановича приходив.

Оце маєш! Клим відчув себе так, немовби й сам щось втратив. Трохим Романченко — він же був ключовою фігурою розслідування, з нього, можна сказати, все почалося. Він у Губвидаві забезпечував видання літератури для заколотників — і раптом таке фіаско. Картина, так добре намальована на папері, зазнала першої втрати.

У канцелярії ДПУ на Клима чекало два листи. Перший — довгоочікувана відповідь з Мінська. Клим відкрив конверт, пробіг очима короткий текст, надрукований на друкарській машинці. «Пічета Володимир Іванович відбуває покарання у вигляді заслання на 5 років у віддалені райони СРСР».

Клим присвиснув. Білоруські товариші виявилися швидшими за нього. Наступний лист був відповіддю з Харківського управління ДПУ. У ньому повідомлялося, що викликати на допит голову історичної секції Комісії Дніпрельстану Синявського Антона Степановича не є можливим, оскільки означений Синявський терміново звільнився з посади і відбув у невідомому напрямку. Іще гірше.

— Таки злякав я його.

— Кого? — спитала молода канцеляристка, але Клим не відповів.

Бо якщо врахувати, що точно так у невідомому напрямку у пошуках роботи поїхав їхній із Сєдовим попутник Василь Чапленко, інший фігурант справи, батько співачки Сокіл-Рудницької, Іван Сокіл, так само, як і Пічета, відбував нині термін заслання, кобзар Богуславський сидів під слідством на Кубані, а друг Яворницького Трохим Романченко помер, список із двох колонок, що лежав у портфелі, починав тріщати по швах.

— Просто як таргани розбігаються, — продовжив свою думку Клим.

— Хто? — в очах канцеляристки читалося здивування.

— Підозрювані. Той помер, цей сів, той утік...

— Обертатися треба швидше, — повчально сказала дівчина за стійкою і повернулася до обробки кореспонденції.

— Обертатися треба швидше, — машинально повторив Клим і раптом зірвався з місця, неначе підстрелений.

Вихором залетів він до кабінету, видобув з портфеля справу Яворницького, не звертаючи уваги на присутність Сєдова, який супроводив це докірливим поглядом, і сів писати рапорт на ім’я начальника Дніпропетровського обласного відділу ДПУ Краукліса з пропозицією негайно заарештувати всіх членів терористичної організації істориків та літераторів, які не встигли померти, сісти чи в інший спосіб утекти від правосуддя.

Після поїздки до Петриківки Маруся відчула незрозумілу симпатію до свого директора. Незрозумілу, тому що він залишався тим самим — старорежимним, відсталим та закоханим у древній мотлох, проте дивним чином це припинило дратувати. А серед самого мотлоху раптом почали знаходитися речі, розписані візерунками, схожими на петриківські, що на них вона раніше не звертала уваги. Мало того — у купах старих лахів дівоче око стало помічати чудові зразки вишивки та ткацтва. Деякі речі Маруся навіть приміряла на себе — звісно, щоб ніхто не побачив, бо комсомолці не личить грішити речезнавством, для сучасної людини музей — це передусім історія ідей, а не брухт.

З іншого боку, і Дмитро Іванович після цієї подорожі почав частіше усміхатися, заговорював з підлеглою на різні теми, розповідав усілякі цікавинки, тому коли раптом запросив сходити на виставку до Художнього музею, вона не відмовилася і навіть не здивувалася, а сприйняла це як належне.

Прогулянка видавалася неблизькою, Маруся запропонувала сісти на трамвай, але Дмитро Іванович любив ходити пішки, тому вони почимчикували вздовж проспекту до Половиці, де у колишньому Українському домі, як його звали містяни, розташувався Художній музей.

— А ви знаєте, Марусю, що за будівництво