Читати книгу - "З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— На політзаняття не ходите, у змаганні участі не берете, — зауважує Головін.
— На політзаняттях я часом буваю.
— Тоді, коли великий дощ і з барака нікуди подітися.
— А щодо трудового змагання, то ви розумієте всю глибину глузування над гідністю людини організацією цих змагань чи не розумієте? Раб, який працює не з доброї волі, а з примусу, старається якнайбільше працювати — це неймовірно! Раб, який має бодай краплину людської гідности, прагне загалом не виконувати примусову працю. І коли вже змушений до праці, то логічним є його прагнення робити найменше. А ви не просто примушуєте його до праці, а ще й намагаєтеся навіяти йому прагнення працювати сумлінно. Ви хочете переродити душу людини: замість ненавидіти рабство, ви хочете, щоб в’язень-раб любив рабство. Намагаєтеся перевернути основні людські поняття добра і зла і примусити нас сприймати суть вашого деспотизму за щось нормальне й морально прийнятне.
— Ви ще не відчули, що совітська влада сильна і вона уміє приборкувати ворогів, — попередив Головін. — І вас вона прикоськає. Підпишіться, що ви ознайомлені з характеристикою.
Я розписався й вийшов з кабінету.
“Мат — це наша народна мова”
Мене перевели працювати до паросилового господарства підносити вугілля до паровозних котлів Одним із кочегарів працював вільнонайманий кацап Капустін. Невеличкого зросту з круглою монгольською головою. За зоною у селі він мав невеличку чорну хату, жінку і одну дитину. Коли в робочу зону із житлової привозили обід, і кочегари, вугленоси, слюсарі йшли до їдальні, то в казанку приносили борщ і кашу цьому вільнонайманому кочегарові Капустіну. Наш в’язенський кислючий ніщимний борщ він їв з чорним глизявим хлібом з таким смаком, наче цілий день росинки в роті не мав. І так кожного разу, коли чергував коло котлів. В’язні з нього добродушно кепкували, а я, влучивши нагоду, коли в котельній менше було людей і ніхто не звертав на нього уваги, спитав, чи він ходить до роботи не поснідавши. Він каже:
— Оце ж вранці встаю і буджу дружину, щоб варила мені їсти. Вона встає і сідає чистити картоплю. Заки я вийду на подвір’я у якісь справі, бачу вона сидить на ослінчику, картоплина випала з однієї руки, ніж упав з іншої — і спить. “Та що ж, — кажу, — ти робиш? Мені скоро йти до праці, а ти спиш?!” “Та, що?” — обзивається спросоння. “І коли ти вже виспишся — тудить твою мать?! Щоб ти навічно заснула!” — крикну на неї, одягнуся та й мерщій на роботу голодний.
— Ну, може, вона занедужала? — висловив я припущення.
— Який чорт занедужала! Якби занедужала, то це було б рідко, а вона як не сидячи за чищенням картоплі засне, так полізе на піч за шкарпетками, звалиться на лежанку й засне. Загалом, де повернеться, там знайде собі місце, щоб заснути!
— Так а чого ж ти її не кинеш?
— Так я й сам люблю поспати. І коли б оце не на роботу ходити, то і я спав би разом з нею!
— Скільки ж годин на добу тобі потрібно спати, щоб ти почував себе нормально?
— У мене немає якоїсь певної норми. Я можу спати весь вільний від роботи час.
— Так можна проспати все на світі і на життя не залишиться часу.
— Так в тому ж і задоволення життя, щоб поспати. А ще коли добре вип’єш — о, тоді зовсім пірнаєш у забуття і власне тоді найбільше зближується смисл життя з його дійсним наповненням!
— А у тебе, в жінки, у твоєї сім’ї є ще якісь потреби?
— Є, звісна річ. Є потреба їсти. Ця потреба й жене мене в цю котельню.
— Ну а припустимо, що тобі з неба упав мільйон рублів і котельня вже не потрібна. Що б ти робив?
— Як, що? Пив би і спав. Або спав би і пив. Та ще з доброю закускою — о, то було б життя!
— Напевно, ще б купив собі добрий одяг? Он ходиш брудний і в такому лахмітті, як ми, в’язні!
— Не вельми це потрібне. У цьому, буває випивши, впадеш, то й не шкода. А коли б був у дорогому одязі та ще й чистий і впав би, спіткнувшись, то бруд на чистому був би дуже помітний. То хоч не пий з-за костюма. Ні, краще вже в такому, як ось є. Ну, можна було б щось трохи обновити, але по суті потреби в цьому немає.
Збоку почулися кроки. Ми оглянулися. До нас прямував слюсар нашого паросилового господарства Соснін. Він також з вільнонайманих. Високого зросту, худорлявий.
— Здравствуй, Капустін!
— Здравствуйте, Лук’яненко! — привітався бадьорим гучним голосом Соснін.
— Що у вас тут нового?
— Нічого нового. Совітська влада на місці, концтабір теж на місці, щі такі ж кислі, як і десять років тому.
— Тебе, Соснін, жінка кормила чи тобі не вистачає за малими гризунами? — цікавиться Капустін.
— А гризуни не лізуть поперед мене в тарілку, — сміється Соснін. — Якось Іван (це мій старший син) у мене з-під носа забрав шматок сиру. Я його ложкою по голові — лусь, та й кажу: “Ти куди лізеш, трясця твоїй матері, раніше від батька?! Я тебе розтаку твою мать научу!”
— Ти, — каже, — батьку, — не кричи, бо через пару років я сам попробую, чи твій череп міцний. А менші діти Петро й Марія до матері: “Мама, ти — стара сука, чого мовчиш?”
А я до них:
— А ну замовкніть, брудні мишенята! — Та ложкою по голові одного, потім другого.
— Ти, — обізвалася стара блядь до мене, — чого чіпляєшся до дітей? Смердючий хрич… твою мать, їж уже, бо на роботу запізнишся!
— Ти б оце, курва, тільки й випихала мене на роботу, а сама треш лавку сракою та й годі!
— Ти, блядун, наробився там! Це я тут кручуся зранку до вечора, а ти там, я знаю, байдикуєш та теплі стіни котлів обтираєш. І як вони такого трутня держать там?! Іди вже, а то піду і начальнику колонії скажу — він тобі всипле бубни!
— Кожне речення ваше, — зауважую, — ваших
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко», після закриття браузера.
