Читати книгу - "Буря Мечів"

— Шанс є завжди, але в цьому випадку я б на них не ставив. Вони тепер лицарі, всі троє, а ваша сестра пообіцяла їм і подальше підвищення,— з євнухових вуст зірвався короткий лихий смішок.— А найстарший, сер Озмунд з королівської варти, мріє і про певну... іншу... милість. Ви могли б заплатити їм стільки ж, скільки й королева, без сумніву, але в неї в наявності ще й другий гаманець — бездонний.

«Сьоме пекло!» — подумки вилаявся Тиріон.

— Ви хочете сказати, що Серсі спить з Озмундом Кетлблеком?

— О, та що ви, ні, це було б страшенно небезпечно, вам не здається? Ні, королева тільки натякає, що... можливо, завтра, або ж по весіллі... там зронить усмішку, тут — масний жартик, там щось шепне... мимохідь грудьми торкнеться рукава... і це спрацьовує! Але звідки євнуху на такому розумітися? — кінчик язика пробіг по нижній губі, як блискуча рожева тваринка.

«Якби можна було штовхнути цих двох на більше, ніж такі ігри, щоб батько застукав їх у ліжку...» Тиріон потер пальцем шрам на носі. Він не уявляв, як це зробити, але, можливо, згодом йому щось і спаде на думку.

— Кетлблеки — єдині такі?

— Якби ж так, мілорде. Боюся, за вами стежить чимало очей. Ви... як би це сказати?.. людина помітна. Й, мушу з сумом зазначити, мало хто вас любить. Сини Джаноса Слінта залюбки шпигуватимуть за вами, щоб помститися за батька, а наш любий лорд Пітир має друзів у половині борделів на Королівському Причалі. Якщо вчините таку дурницю й навідаєтесь у котрийсь із них, він одразу про це дізнається, а за ним — і ваш батько.

«Все навіть гірше, ніж я гадав».

— А батько? Кого найняв він, щоб шпигувати за мною?

Цього разу євнух розреготався вголос.

— Як кого? Мене, мілорде!

Тиріон розсміявся разом з ним. Не такий він був дурень, щоб занадто довіряти Вейрису, але ж євнух і так уже знав про Шей стільки, що її можна вішати.

— То ви й приведіть мені Шей таємними ходами, щоб ніхто не бачив. Як робили це раніше.

— Ох, мілорде,— заломив Вейрис руки,— я б залюбки, але... Король Мейгор страшенно не любив, коли у нього в стінах водилися миші, якщо ви розумієте, про що я. Звісно, йому потрібен був таємний вихід на той раз, якщо вороги заженуть його в пастку, але двері ці не з’єднані з іншими ходами. Я, певна річ, міг би на деякий час забрати Шей у леді Лоліс, але доправити вам у спальню непомітно не зможу.

— То приведіть її в інше місце.

— Яке? Немає тут безпечного місця.

— Є,— широко посміхнувся Тиріон.— Отут. Думаю, прийшов час цьому вашому твердючому ліжку прислужитися для гарної потреби.

Євнух роззявив рота. Тоді загиготів.

— Останнім часом Лоліс швидко стомлюється. Вона в тяжі. Думаю, до сходу місяця вона вже міцно спатиме.

— Тоді до сходу місяця,— Тиріон стрибнув зі стільця.— Поставте тут вина. І два чисті кубки.

— Я зволить мілорд,— уклонився Вейрис.

Решта дня повзла повільно, як хробак у мелясі. Тиріон дістався замкової бібліотеки та спробував розвіятися за допомогою Бельдекарової «Історії війн ройнарських», але, читаючи про слонів, уявляв собі усмішку Шей. По обіді він відклав книжку й попросив зробити йому купіль. Довго тер тіло, поки не остигла вода, а тоді закликав Пода підрівняти йому вуса. З бородою була біда: заплутана, рудо-біло-чорна, неоднорідна й жорстка, бридка на вигляд, зате вона бодай трохи приховувала обличчя, а так тільки на краще.

Чистий, рожевий і підстрижений, наскільки це взагалі можливо, Тиріон переглянув свій гардероб і вибрав пару тугих атласних бриджів — малинових, у кольорах Ланістерів, а також найкращий свій камзол — з важкого чорного оксамиту, з запонками у формі лев’ячих голів. Він би й свого ланцюга з золотих долонь надягнув, якби його не викрав батько, поки сам він лежав при смерті. Але, вдягнувшись, Тиріон збагнув власну дурість. «Сьоме пекло, карлику, ти що, і мізки втратив разом з носом? Будь-хто, побачивши тебе, зацікавиться, з якого дива ти для візиту до євнуха вбрався у придворний костюм». Лаючись, Тиріон усе скинув і вдягнувся наново — простіше: у чорні вовняні бриджі, стару білу сорочку й вицвілу коричневу шкірянку. «Це все не має значення,— запевняв він себе, чекаючи сходу місяця.— Хай що ти вдягнеш, усе одно лишишся карликом. Ніколи не станеш високим, як отой лицар на сходах, з довгими прямими ногами, пласким животом і по-чоловічому широкими плечима».

Місяць уже визирнув з-поза замку, коли Тиріон повідомив Подрику Пейну, що збирається зайти до Вейриса.

— Вас довго не буде, мілорде? — запитав хлопець.

— Дуже на це сподіваюся.

Людей у Червоній фортеці було багато, тож Тиріон не мав надії прослизнути непомітно. На дверях на чатах стояв сер Балон Свон, а на підйомному мосту — сер Лорас Тайрел. Тиріон зупинився біля кожного, щоб обмінятися люб’язностями. Дивно було бачити лицаря квітів цілком у білому, адже досі він завжди цвів як веселка.

— Скільки років вам, пане Лорасе? — поцікавився Тиріон.

— Сімнадцять, мілорде.

«Сімнадцять років, красень — і вже легенда». Половина дівчат у Сімох Королівствах хочуть спати з ним, а всі хлопці хочуть бути ним.

— Пробачте за таке питання, сер, але чому ви в сімнадцять років вирішили вступити у королівську варту?

— Королевич Еймон Лицар-Дракон дав обітницю в сімнадцять,— відповів сер Лорас,— а ваш брат — ще молодшим.

— Їхні підстави мені відомі. А які ваші? Честь служити поряд з такими зразковими лицарями, як Мірин Трант і Борос Блаунт? — він глузливо посміхнувся до хлопця.— Обороняючи життя короля, ви жертвуєте власним. Відмовляєтеся від земель і титулів, від надії на шлюб і дітей...

— Дім Тайрелів продовжать мої брати,— сказав сер Лорас.— Третьому сину нема необхідності одружуватися й мати дітей.

— Необхідності, може, й немає, але декому це подобається. А як же кохання?

— Коли сонце зайшло, його свічкою не замінити.

— Це з пісні? — Тиріон, схиливши голову набік, посміхнувся.— Так, вам точно сімнадцять, тепер я в цьому впевнився.

— Ви з мене кепкуєте? — напружився сер Лорас.

«Який колючий хлопчик!»

— Ні. Пробачте, якщо образив. Колись я й сам кохав, і в нас теж була наша пісня.

«Кохав як літо гарну діву із сонцем у волоссі»... Побажавши серу Лорасу доброго вечора, Тиріон