Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство"

Глава 2

Побут та господарство

Специфіка природно-кліматичних зон України разом з культурними традиціями зумовили існування в Україні декількох груп неолітичного населення з різними типами господарської діяльності.

Носії культури кереш, мальованої та лінійно-стрічкової кераміки, що займали лісостепові райони та передгір’я Карпат, мали комплексне виробниче господарство з землеробством із застосуванням мотики для обробки землі та м’ясо-молочним скотарством. Водночас вони приділяли велику увагу мисливству. Нижньодонське та азово-дніпровське населення маріупольської області також мало комплексне виробниче господарство, у якому, однак, переважало скотарство при збереженні важливої ролі мисливства. Така спеціалізація загалом пояснюється природно-кліматичними умовами південних районів степової зони — основної території їхнього існування. Господарство сурського, дніпро-донецького, кримського та буго-дністровського населення, що залишило південнобузький варіант цієї культури, загалом необхідно визначити як привласнююче з елементами раннього землеробства та скотарства, коли протягом довгого часу окремі запозичення культурних рослин та свійських тварин разом з новими навичками інтегрувалися в культурні традиції цього населення. Ці процеси розтяглися майже на 1000 років і закінчилися асиміляцією неолітичного населення носіями енеолітичних культур з розвинутою виробничою економікою. Побут населення з ямково-гребінцевою керамікою повністю визначався привласнюючими галузями господарства, що зберігалися у нього до доби бронзи.

На початку V тис. до н. е. елементи виробничого господарства фіксуються у ранньонеолітичного керешського та буго-дністровського населення. Носії керешської культури, з’явившись приблизно на рубежі VI—V тис. до н. е. у Закарпатті, займалися раннім землеробством, а також розводили свиней, велику та дрібну рогату худобу. Буго-дністровське населення, що мешкало у південній частині сучасної лісостепової зони, запозичило навики раннього землеробства, мабуть, разом з прийомами виготовлення кераміки у носіїв культури крім Подністров’я. Не виключено, що саме тоді процес відбувався опосередковано через споріднене населення, що залишило пам’ятки дністровського варіанта буго-дністровської культури. Свій вплив, без сумніву, справили і носії культури кереш. Однак на думку більшості спеціалістів, протягом існування бугського варіанта буго-дністровської культури визначальними галузями господарства були мисливство та рибальство, які постачали основну частину м’ясної їжі[73]. По-іншому розглянути господарство неолітичних мешканців Південного Бугу дають можливість нові дослідження поселень Пугач-2, Гард-3,4 у Миколаївській області. Ці поселення існували наприкінці V — на початку IV тис. до н. е. та належать до пізнього етапу розвитку буго-дністровської культури. На думку О. П. Журавльова, у їхніх мешканців свійські тварини забезпечували біля 50 % усієї м’ясної їжі, а череда складалася з великої та дрібної рогатої худоби.

З середини V тис. до н. е. у Закарпатті з’явилися носії культури мальованої кераміки з досить розвинутим виробничим господарством. Саме тоді у Верхньому Подністров’ї та на Західній Волині розповсюджувалися групи населення з лінійно-стрічковою керамікою. Т. С. Пассек та К. К. Черниш вважали їхнє господарство землеробсько-скотарським з важливою роллю мисливства[74]. Г. Ф. Коробкова, зробивши трасологічний аналіз знарядь праці цієї культури, висловила припущення про провідну роль скотарства та мисливства при допоміжному значенні рибальства та збиральництва[75].

У середині V тис. до н. е. у степовому Приазов’ї у носіїв нижньодонської культури поряд із мисливством важливу роль відігравало скотарство з розведенням великої та дрібної рогатої худоби, а також свиней. Матеріали з поселення Ракушечний Яр свідчать, що його мешканці, можливо, займалися землеробством[76]. Населення азово-дніпровської культури у степовому Подніпров’ї також приділяло увагу скотарству та мисливству. У пізньому неоліті (остання чверть V — початок IV тис. до н. е.) носії нижньодонської та азово-дніпровської культур розводили велику та дрібну рогату худобу, у меншій мірі — свиней, коней. Про велике значення мисливства у житті пізньонеолітичного азово-дніпровського населення свідчить знахідка одношарового мисливського табору на р. Молочній біля с. Чапаївка, де при невеликій кількості археологічного матеріалу були лише кістки диких тварин, забитих у теплу пору року[77]. У першій половині IV тис. до н. е. на енеолітичному етапі розвитку основну частину м’ясної їжі азово-дніпровське населення Надпоріжжя отримувало від скотарства — від 70 до 90 %. Переважання кісток свійських тварин фіксується у відповідних шарах поселень Собачки, Середній Стіг, Семенівка, Роздольне[78].

Існують окремі труднощі при вивченні господарства сурської культури, яка досліджувалась переважно у 30—50-ті роки. За матеріалами цих досліджень, у період раннього неоліту основу життєдіяльності сурського населення складало привласнююче господарство. У першій — третій чвертях V тис. до н. е., у другому періоді розвитку культури, зафіксовано появу кісток свійського бика та собаки. Їх знайдено у житлі на поселенні № 2 Сурського острова[79]. Більш численні дані отримані для пам’яток третього пізньонеолітичного періоду сурської культури. Сурське населення Надпоріжжя розводило тоді велику дюгату худобу, у меншій мірі коней, свиней, відомі також собаки[80]. Матеріали Семенівки свідчать, що у Приазов’ї склад череди наближався до маріупольського і складався з великої рогатої худоби, коней, овець та свиней[81]. Судячи з матеріалів поселення № 3 на Сурському острові та Семенівки, продукція тваринництва забезпечувала близько 50 % м’ясної їжі. Знахідки мотик та зернотерток на поселеннях дають можливість припустити існування раннього землеробства або ускладненого збиральництва.

Наприкінці третьої чверті V тис. до н. е. навики раннього землеробства було принесено буго-дністровським населенням у Київське Подніпров’я та басейн Прип’яті. Освоєнню згаданих навиків сприяла і нова міграція буго-дністровського населення у північні райони лісостепу, що відбулася наприкінці V тис. до н. е. Однак за сучасними даними археології можна лише припускати, що роль землеробства у господарстві носіїв культур дніпро-донецької області була мінімальною при переважанні мисливства, рибальства та збиральництва. Це пов’язано з ефективністю привласнюючого господарства у лісостепу, що мав великий запас біо- та зоомаси, де періодично підступаюча аридизація не створювала таких кризових ситуацій, як це мало місце у степовій зоні.

Для дніпро-донецької області на сьогодні свійські тварини відомі лише на пам’ятках кінця V — першої половини IV тис. До н. е. — Бузьки, нижній шар Лизогубівки. Києво-черкаські мешканці Бузьків розводили нечисленну велику та дрібну рогату худобу, свиней, а також утримували собак. Але основну частину м’ясної їжі їм давало мисливство, про що свідчать 74 % усіх особин, які належали диким видам тварин. На пам’ятках лизогубівської культури знайдено зернотерки, мотики та палки-копачки, які за В. І. Непріною, репрезентують існування раннього землеробства[82]. Займаючись здебільшого мисливством та рибальством, це населення мало нечисленну свійську велику рогату худобу та собак.

Привласнюючі форми господарства з переважанням мисливства, що доповнюються рибальством