Читати книгу - "Лівія з роду Воранор, Сафі Байс"

Але ні, вона, як і раніше, могла бачити його думки. Й там не з'являлося нічого подібного.

— Думаєш, такого брата я чекала?
— О, як це сумно — не виправдовувати чиїсь очікування, — вампір випростався і зобразив на обличчі до неподобства ненатуральне засмучення.
— Андре уб'є тебе...
— Безперечно, — Артур дивився на сестру зі своєї майже двометрової висоти. — Він давно про це мріє. Чи не правда? Ти була ще дитиною, і він не хотів ранити тебе, тому відправив мене у вигнання. Він виховував тебе в розкоші, теплі і всій тій любові, на яку тільки був здатний. А я блукав світом, ніде не знаходячи собі ні тривалого притулку, ні рідної душі. Так, я вбивав людей сотнями, може тисячами. Давно перестав рахувати. Але серед них я зустрів багато гідних представників. Виявилося, що люди можуть бути надійними партнерами. Таких я захищав від небезпеки, таким допомагав усіма відомими мені методами, всіма методами, доступними лише мені.

Лів не подобався його тон як і його погляд. Вона відчувала в ньому ненависть, яка виривалася з таємних замкнених підвалів темної душі. І ця ненависть мала величезну руйнівну силу. Чорними хвилями вона ніби огортала Артура, розростаючись вгору і вшир, виблискуючи електричними іскрами.

Неприємне поколювання посилювалося в ногах. Його вже можна було назвати болем.
— Як довго це триватиме? — простогнала Лів.
— Сподіваюся, на добу вистачить, — Артур відвернувся до вікна. — Та, підозрюю, твій благовірний примчить швидше. Він же відчуває, що з тобою відбувається, чи не так? — брат знову схилився над нею. — Бачить, як корчиться від болю його кімнатна рослинка, його домашня кішка, яка звикла годуватись тільки з холодильника, і забула смак полювання. Про що це я? Навіть ніколи не відчувала цей смак. Кішка з оксамитовим хутром, яка живе лише для того, щоб муркотіти на колінах господаря.
— Заткнись, великий знавець мого життя! — Лів зібрала всі сили, щоб вигукнути це. Вийшов лише слабкий хрип.
— Так, мила кішка, яка ніколи не випускала свої кігтики, — вів далі Артур. — А тепер і рада б, але вже не може.

Лів хотілося хоча б прикрити очі, щоб не бачити це самовдоволене обличчя. Але повіки, будучи в солідарності з рештою частин тіла, теж відмовилися підкорятися мозковим імпульсам.
— Невже ти не могла просто не втручатися? — Артур присів, провів пальцем по одній її брові, потім по другій, наче малюючи їх. — Моя маленька мила Лів...
Як він смів називати її так само, як Андре? З його вуст усі ці слова звучали так отруйно!
— Ти живеш своїм життям, а я своїм. У вихідні ми їздимо один до одного в гості, гуляємо, ходимо на пляж, ти граєш на скрипці...
— Вбиваємо когось...
— Так, люди вмирають, людей убивають. І цим я займаюся. А мені платять за це. У дев'яносто дев'яти випадках із ста платять мені теж люди. Точніше, платили, бо я вже залишив свій промисел і ніби вийшов на пенсію. До речі, хочу тобі нагадати, вампірів також убивають. Наших із тобою батьків убили. І нашу бабусю, про яку ми так багато чули, але яку ніколи не бачили. І всім іншим нашим предкам також люб'язно допомогли покинути цей світ.

На кілька секунд у повітрі повисла тиша. Вона здавалася великою темною краплею, з чогось важкого і в'язкого, можливо з нафти... Ні, швидше це була крапля крові. Вона роздувалася величезним багряним міхуром, давила на барабанні перетинки. І коли Лів уже готова була простромити її своїм слабким голосом, Артур зробив це першим:
— Скажи, а чи ти пам'ятаєш наш фамільний герб?
«Не пам'ятала б, але Андре дуже вчасно освіжив мою пам'ять, — подумала Лів. — Невже він усе знав про цю зустріч? Звісно ж, знав. Він завжди все знає. І він дозволив мені опинитися тут і божеволіти від цього болю... Ні, все правильно. Я ж так хотіла бути поряд із братом. От і насолоджуйся тепер сімейною нічкою!»
— Ворон, — прохрипіла вона Артуру у відповідь, і вперше сама відчула себе вороном, тому що слово, яке вона насилу вимовила, прозвучало дуже схоже на зловісне «кар-р-р!»
— Правильно, — Артур посміхнувся куточками губ. — Але ж не просто ворон, правда? У нього закривавлений дзьоб.
— Так, — Лів уже відчувала, що їй зовсім не хочеться продовжувати цю тему.
— А знаєш чому?
— Ми — вампіри... п'ємо кров... От і у ворона нашого дзьоб у крові, — вимовляти таку довгу фразу довелося з паузами. Лів здавалося, що біль дедалі сильніше здавлював горло.
— Всі вампіри п'ють кров, наскільки тобі відомо, — Артур відійшов кудись в сторону. — Але ж не всі малюють її на своїх гербах. Не всі роблять із неї культ.
— Який ще культ? Це просто картинка.
— Лів, не знаю, як у тебе з геральдикою, але думаю, принаймні, герб свого чоловіка ти бачила. Власне, тепер він і твій теж. Мудрий пугач, а не ворон-кровопивця. Ще є Мунроузи з Місяцем та трояндою. Років сто з гаком тому дехто з них убив нашу тітоньку Елейну. Ти її не застала, але ми з нею часто зустрічалися свого часу. Вона дуже любила подорожувати, побувала у всіх столицях світу. Сувенірів із собою не привозила, скоріше навпаки, залишала містам кілька трупів на згадку про себе. Кров була її пристрастю. І напівзаходів у цій справі Елейна не визнавала. Якщо пити, то до останньої краплі.

«Мунроузи? Невже хтось із родичів Жаннет убив нашу тітоньку? Може, навіть сама Жаннет? Але, зачекайте, пити до останньої краплі? Це не в правилах Воронарів! Що він несе?»

— Здогадуюся, що ти мені не віриш, — Артур знову сів навпочіпки поруч із сестрою. — Але навіщо мені брехати? Ти знаєш Воранорів, як добрих вихованих вампірів, які платять людям за кров, як зараз робить і твій милий чоловік. Батьки вживляли нам думку про те, що пити прямо з людини, та ще й без її згоди — це звірство. От тільки «хороші манери» в нашому роду поширювалися лише на них і нашу милу небачену бабусю. Всі інші родичі відомі як найжорстокіші створіння підмісячного світу.
«ЩО ВІН НЕСЕ!»
— Знаєш, чому я лишився останнім з чоловіків Воранор?
— Ти найживучіший.
«І це більше мене не тішить».
— Що є, то є, — над обличчям Лів блиснула білозуба посмішка. — Але це мене надовго не врятує. Чи бачиш, ти зневажаєш найманців, але Воранори — це гірше, ніж просто вампіри-вбивці. Це вампіри-маніяки, кровожерливі й мстиві. Тобі пощастило не стати такою. Але я серед них. І всі інші вампіри не бажають миритися із сусідством таких, як я.