Читати книгу - "Лютеція"

не трамваєм. Зустріла нас цьоця й провела до вітальні. Не встигли ми розташуватися у фотелях та роззирнутися по обставленому імпортними меблями покою, як з’явився статечний чоловік у костюмі й при краватці. Він відразу перейшов до діла, сповістивши, що його донька загалом тримається хати, фанатично вчиться й не має часу на гульки, тому з кавалерами в неї проблема. А дівці вже двадцять чотири, тут стрийко глибокодумно закивав головою і моргнув мені, ось-ось закінчить медичний інститут, і надалі коло знайомств звузиться ще більше. От вони й вирішили підшукати їй порядного хлопця, а в картотеці пана Базя непорядних нема, аби таким чином забезпечити їй майбутнє. Час від часу тітка закочувала очі й приказувала: «Ах, наша Беллачька!» Після тієї тиради директор поцікавився, хто я і що я, стрийко не дав мені й слова сказати і розписав мене в суцільних суперлативах, аж я почервонів. Ізьо лише кивав головою. Пан директор із неприхованим зусиллям вслухався в галицький спіч стрийка, мабуть, окремих слів не второпавши, ще менше розуміла тітка, висунувши шию й наставивши вуха, та, видно, зневірившись у своїх здібностях сприймати мову галичан, подалася до креденса й виставила пляшку мартелю та кілька келишків. Потім кожному налила й знову всілася, але вже навіть не намагалася прислухатися. Пан директор підняв чарку й запросив випити для знайомства. Тітка на хвильку вислизнула, а повернувшись, повідомила, що я можу піти познайомитися з Беллою. Я слухняно підвівся і, супроводжуваний бадьорими поглядами стрийка та Ізя, піднявся сходами й опинився в просторому кабінеті. На канапі сиділа з книжкою Белла, описана паном Базьом з неймовірною точністю. І волосся вона мала, як у Лютеції, — таке ж полум’яне. Усе було так, як він зобразив, але трішечки не так, бо очі, хоч і були великі, та все ж не вибалушені, а такому, як у неї, носикові, я б ще й позаздрив. Одне слово, дівчина була перша кляса, а пан Базьо, мабуть, насправді її не бачив. Я привітався, вона, оцінюючи мене скептичним поглядом, кивнула на крісло навпроти. Вона сиділа, заклавши ногу на ногу так, що видно було її налите повне стегно. Запанувала мовчанка. Спочатку я роззирався по стінах, заставлених стелажами з російською класикою та медичними підручниками, потім подарував дівчині одну зі своїх заготовлених наперед усмішок, щоб якось розрядити атмосферу, але атмосфера залишалася хмарною, хоч і з деяким проясненням, яке пульсувало винятково від мене. Панна, вочевидь, дивилася на мене як на когось, хто намагався в неї вкрасти гаманець. Урешті видушила з кривою посмішкою:

— І шо? В Амєріку захатєлась?

— Чого відразу в Америку? — не здався я.

— А разве нет?

— Ні, — замотав я головою. — Ви мені просто сподобались. Ось вирішив поспілкуватися ближче.

Вона зітхнула, обличчя її посмутніло. Зависла знову мовчанка. Її пальчики тарабанили по бильцю канапи.

— Так і будем малчать? — озвалась вона, позираючи кудись у напрямку вікна.

— Можемо не мовчати, — сказав я і, пересівши на канапу, пригорнув її.

Вона здивовано відсахнулась, мовби хотіла краще роздивитися моє обличчя, але я не здався, доки не добився поцілунку, спраглого й пристрасного настільки, наскільки може бути пристрасним поцілунок людей, які бачаться вперше, бо я відчував під руками її напружене й насторожене тіло. Белла не боронилася. Мабуть, давно її ніхто так нахабно не мняцкав. Урешті легенько одіпхнула мене обома руками.

— Ти спєшиш на поезд? — запитала, розгладжуючи сукню й поправляючи зачіску, водночас, мабуть, відчуваючи й сама, як погано їй вдається вдавати байдужість. — Но што, єслі я в Амєріку нє сабіраюсь? — Я не знав, що відповісти. — Папа тоже вроде нє сабіраєтся. Он там точьна дірєктарам не будет.

— Може, нам спочатку позустрічатися, а тоді щось вирішувати?

— А ти справді цього хочеш? — запитала вже українською і зовсім іншим голосом, мовби розмовляла сама з собою.

— А ти не помітила?

Вона розсміялася.

— Звичайний фізичний потяг. Ти живеш сам?.. Напиши адресу... У Винниках? Я туди на озеро їжджу.

— Ще недавно я жив на Замарстинові. Поруч з фабрикою твого батька. Запахи деревини й лаків там гармонійно перепліталися з гострими пахощами кавової фабрики та смородом падалини з м’ясокомбінату, обрамлені нудкими ароматами «Світоча».

— І так щодня?

— Ні, тільки в певні вечори, коли повітря розріджене, переважно влітку. Зате у Винниках в оточенні лісів повітря чисте і запашне.

— Гм... може, я заїду до тебе коли-небудь на ровері... — сказала вона й раптом нашорошилась. — Що це? — Знизу долинали голосні крики, місцями переходячи у вереск. — Вони сваряться?

Я теж почув сварку. Директор чимось обурювався, Ізьо і стрийко його перекрикували, а тітка ойкала й волала лише одне: «Какой ужас! Какой ужас!» Белла відчинила двері, аби чути було краще, і до нас долинули фрази, які нічого доброго мені не віщували.

— Вон! — кричав пан директор. — Ілі я пазваню, куда следует!

— Какой ужас! — сплескувала руками тітка. — Мне плоха!

— Ніколи! Ніколи! — кричав стрийко. — Ніколи Шевченко не був антисемітом!

— Да ви самі антісєміти! — гримав директор.

— Це я антисеміт? — обурювався Ізьо й зробив у запалі сварки непробачну помилку: — Та я жид з діда-прадіда!

— Што? Жид? — Директор уже не тямився з люті і впав в істерику: — Вон! Немедленно вон!

Я цьомкнув Беллу й сказав:

— Ну, Белла, чао.

— Мене Беллою тільки вдома називають. А так я Лена.

Я цьомкнув у щічку ще й Лену, хутенько збіг сходами на діл і гукнув:

— Гей, браття-опришки, сідлаймо-но коней!

Ізьо зі стрийком вийшли, сповнені обурення й праведного гніву, гучно траснувши за собою дверми. Їх аж трусило зі злості.

— Ну, ти чув? — Ізьо до мене. — Він мене антисемітом обізвав! Шкура комуняцька! Приїхало з якої-небудь Клязьми й буде тут пана корчити.

— Але я йому всьо сказав! — потирав руки стрийко. — Я йому всьо сказав!

— Бандєравци! — летіло нам у спину, коли ми виходили на подвір’я.

— Ні! — обурився від усієї душі стрийко, погрожуючи кулаком. — Ми мельниківці! Ти, кацапська почваро!

Я озирнувся, нагорі у вікні стояла Олена й посилала повітряний цілунок. Знаючи, що за нами стежать, я не відповів.

В авті мені нарешті вдалося почути, з чого те все почалося. Отже, вони мирно собі бесідували, коли якогось дідька потягнуло стрийка зацитувати