Читати книгу - "Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес"

Алкеста повертається з царства мертвих і знову стає живою. Але вона мовчить — не може чи не хоче розповідати про те, що з нею було. Адмет у відчаї звертається до Геракла, питаючи: «Чому моя дружина стоїть тут і не розмовляє?»

Відповіді немає. Трагедія закінчується тим, що Адмет заводить Алкесту до будинку — в тиші.

Чому? Чому ж вона все мовчки, мов німа, стоїть?

22

Щоденник Алісії Беренсон

2 серпня

Сьогодні ще спекотніше. Вочевидь, у Лондоні погода пеку­чіша, ніж в Афінах. Але в Афінах принаймні є пляж.

Сьогодні мені дзвонив Пол з Кембриджа. Я здивувалася, почувши його голос. Ми кілька місяців не розмовляли. Спершу я подумала, що тітка Лідія померла — мені не соромно визнати, що я відчула полегшення.

Але Пол телефонував не тому. Насправді я досі не розумію, чому він дзвонив мені. Він ухилявся від відповідей. Чекала, доки він перейде до суті, але цього не сталося. Він запитував, чи все у мене гаразд, чи в порядку Ґебріел, і пробуркотів щось про те, що Лідія почувається так само, як завжди.

— Я приїду в гості, — сказала я. — Сто років не бачились, я давно вже збиралася.

Правда в тому, що в мене дуже складні почуття стосовно поїздки додому і перебування там з Лідією і Полом. Тому я уникала цього і потім почувалася винною, отже, я хоч як не у виграші.

— Чудово буде побачитися, — сказала я. — Незабаром приїду. Я вже збиралася йти, тому…

І тоді Пол щось промовив так тихо, що я не почула.

— Що? — перепитала я. — Повтори ще раз.

— Я кажу, що у мене проблеми, Алісіє. Мені потрібна твоя допомога.

— Що сталося?

— Не можу говорити про це по телефону. Треба побачитися.

— Але… я не впевнена, що можу зараз приїхати до Кемб­риджа.

— Я сам приїду до тебе. Сьогодні після обіду. Добре?

Щось у голосі Пола змусило мене погодитися не роздумуючи. Він був у відчаї.

— Добре, — відповіла я. — Ти точно не можеш розповісти про це зараз?

— Побачимося пізніше, — сказав Пол і поклав слу­хавку.

Я думаю про це решту ранку. Що може бути таким серйозним, що з усіх людей Пол звернувся до мене? Це сто­сується Лідії? Чи, може, будинку? Якась маячня.

Після ланчу я не могла працювати. Я звинувачувала в цьому спеку, та насправді мої думки були десь далеко. Я тинялася кухнею, визираючи з вікон, доки на вулиці не побачила Пола. Він махав мені.

— Алісіє, привіт!

Перше, що вразило мене, — це його жахливий вигляд. Він сильно схуд, особливо це було видно по обличчю, його скронях і щелепі. Скелетоподібний, нездоровий вигляд. Виснажений. Наляканий.

Ми сіли на кухні, де стояв вентилятор. Я запропонувала йому пива, але він сказав, що радше випив би чогось міцнішого, і це здивувало мене, бо не пригадую, щоб він полюбляв випивати. Я налила йому віскі — трохи, — а він долив собі ще, думаючи, що я не бачу.

Спочатку він нічого не говорив. Якусь мить ми просто мовчки сиділи. А потім він потворив те, що казав по телефону. Ті самі слова:

— У мене проблеми.

Я запитала його, що він має на увазі. Це стосується ­будинку?

Пол відчужено подивився на мене. Ні, справа не в будинку.

— Тоді в чому?

— В мені, — відповів він. На мить він замовк, але потім зізнався: — Я грав на гроші. І, боюся, багато програв.

Виявилося, що Пол регулярно грає на гроші вже чимало років. Він сказав, що спочатку це був спосіб вибратися з будинку — піти кудись, зробити щось, якось розважитися, — і я його не звинувачую. У житті з Лідією веселого мало. Але він програвав дедалі більше, і тепер усе вийшло з-під контролю. Він навіть вліз до ощадного рахунку, а грошей там було небагато.

— Скільки тобі потрібно? — запитала я.

— Двадцять штук.

Я не вірила своїм вухам.

— Ти програв двадцять тисяч?