Читати книгу - "Сходи, що кричать, Джонатан Страуд"

—... там гинули й пропадали люди, а їхніх тіл ніколи не знаходили, — розповідав хлопчина. — Тут в околиці всі це знають. Одна смерть за одною — й так буде доти, доки стоїть цей замок. Моя матуся каже, що його слід спалити й засипати сіллю. Та господар, здається, думає інакше — надто вже він захоплений своїми експериментами... Ось ми й приїхали. З вас десять фунтів п’ятдесят пенсів, і ще два фунти за багаж.

— Цікаво, — зауважив Локвуд. — Особливо початок. Дякую.

Ми вийшли на узбіччя стежки, вкритої рінню. Я побачила частину парку, порослу дубами й буками, й краєчок озера — того самого, яке було видно на Ферфексовій фотографії. Усе видавалося здичавілим і занедбаним. Висока некошена трава, берег озера, порослий густою осокою. З іншого боку, за Джорджевим плечем, я помітила блідий стовбур дерева й дві велетенські урни на постаментах, а за ними — сіру кам’яну громаду замку.

Локвуд заклопотано розмовляв з водієм. Я допомагала Джорджеві вивантажувати торбини. Кумб-Кері-Голл немовби розростався вгору і вшир. Повітря було вологе й холодне.

Довгі цегляні димарі стриміли, наче роги, на тлі хмар. Ліва частина замку — саме тут, подумала я, і є оте давнє західне крило — була стара, збудована з грубо тесаного каменю, з цегляною кладкою біля даху та по краях. Незліченні вікна, великі й малі, видніли на різних рівнях і ніби сліпо вирячились у листопадове сіре небо. Потріскані колони підпирали огидний портик над парадними дверима, до яких вели широкі сходи. Біля дальнього кінця крила ріс велетенський ясен. Світле, наче кістяне, гілля тулилося до каменю, мов ноги величезних павуків.

Східна частина, менша, була цегляна, збудована на сучасний лад. Завдяки курйозній забаганці архітектора крила були споруджені трохи під кутом — таким чином, замок ніби оточував нас. Загалом уся споруда мала потворний, гнітючий вигляд — і не сподобалася б мені, навіть якби я не знала про її репутацію.

— Чудово! — весело промовив Локвуд. — Ось наш готель на цю ніч!

Він розмовляв з водієм несподівано довго. Я помітила, що Локвуд дав хлопчині більше грошей, ніж той заправив, — разом з запечатаним брунатним конвертом.

— Відішліть це, будь ласка, — додав він. — Це важливо.

Хлопець кивнув. Таксі з ревінням рушило, здійнявши цілу зливу ріні й залишивши по собі сморід страху, перемішаного з бензином. На парадних сходах будинку тим часом з’явився якийсь літній добродій.

— Що це все значить? — рішуче запитала я.

— Я мав терміново відправити листа, — відповів Локвуд. — Поясню потім.

— Цитьте, — прошепотів Джордж. — Це, напевно, і є «старий Берт Старкінс». І справді старий, еге ж?

Сторож виявився древнім дідуганом — тілистим і зморщеним, ніби в ньому не залишилось ані краплі вологи. Пан Ферфекс аж вирував енергією попри свої літа й неміч, а цей чолов’яга радше скидався на ясен біля замку: покручений, потрісканий, але все-таки повний життєвої сили. У нього було скуйовджене попелясто-сиве волосся й вузьке обличчя, геть пооране павутинням зморщок, наче висохла земля в пустелі. Одяг сторожа був старомодний і напрочуд ошатний: довгополий фрак із чорного оксамиту, з рукавів якого визирали бліді, вкриті пігментними плямами, пальці; надзвичайно вузькі смугасті штани й гостроносі, подібні до його власного носа, черевики.

Він зупинився й сумно оглянув нас.

— Ласкаво просимо до Кумб-Кері. Пан Ферфекс чекає на вас, але зараз він нездужає. Він прийме вас трохи пізніше. А тим часом він звелів мені показати вам околиці й замок. — Голос старого шелестів, мов вербове гілля.

— Дякуємо, — відповів Локвуд. — Ви пан Старкінс?

— Так. Я сторожую тут уже п’ятдесят три роки, змолоду. Я дещо знаю про це місце, і мені байдуже, хто що про нього каже.

— Е-е... чудово. Де ми можемо залишити речі?

— Отут. Кому вони потрібні? Мешканці замку не з’являться аж до вечора. Ходімо, я покажу вам садок.

Локвуд підняв руку:

— Пробачте, але це буде трохи задовго. Чи є тут поблизу... якась кімната для відпочинку?

Павутиння зморщок виступило ясніше; очі старого потьмяніли.

— Якщо ви підете до нового крила, там я не зможу вас супроводжувати. Пан Ферфекс хоче сам показати вам кімнати.

— Це терміново.

— Трохи почекайте...

— Тоді просто скажіть мені, як туди пройти.

— Ні! Це неможливо.

— Що ж, тоді мені доведеться притулитись за однією з цих урн...

Старкінс насупився:

— Угору сходами, далі — коридором. Маленька кімнатка ліворуч.

— Дуже дякую вам. Це лише на хвилину. — Локвуд хутко попрямував уперед.

— Якщо йому не терпиться зараз, — промовив старий, — що ж буде вночі, коли світло зникне з Довгої Галереї?

— Е-е... не знаю, — відповіла я. Локвудова поведінка, правду кажучи, спантеличила й мене.

— Гаразд, ходімо без нього, — провадив Старкінс і вирушив до західного крила. — Ця частина Кумб-Кері — найдавніша, вона залишилась від давнього монастиря. Бачите, залишились навіть вікна каплиці, побудованої єретиками з «ордену Святого Івана». То був нечестивий орден! Ці єретики зреклися істинного Закону Божого й поклонялися...

—... темній силі, — пробурмотіла я.

Сторож скоса позирнув на мене:

— Хто кого веде тут — ви мене чи я вас? Однак ви кажете правду. Вони здійснювали гріховні обряди й жертвоприношення... Страшно навіть подумати, що тут коїлось! Чутки хутко ширились, і врешті монастир захопили барони. Сімох найзапекліших єретиків утопили в колодязі. Інших спалили в самому замку. Вони загинули тут у тяжких муках!.. До речі, я приготував вам постіль у кімнаті для гостей на першому поверсі. Там поряд є й сучасна ванна.

— Дякую, — відповіла я.

— А той колодязь досі відкритий? — запитав Джордж.

— Ні. Він досі стоїть у дворі, але багато років тому, коли я був ще хлопцем, його закрили залізним віком і засипали піском.

Ми з Джорджем пильно оглядали будівлю. Я намагалася пригадати, в якому саме вікні стояла ота примарна постать із фотографії пана Ферфекса. Це було вельми непросто. Я виявила кілька придатних для цього вікон — і на першому, й на другому поверсі.

— Як ви гадаєте, чи могло це все розпочатися з ченців? — поцікавилась я. — Здається, що причиною